Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Тоді одягай шапку, щоб голова не замерзла, — підігнав управителя Вітіко.

— Зараз одягну.

Вітіко підвівся, а за ним підвелися й решта. Вітіко вдягнув шолом, Гульдрик натягнув повстяну шапку, і обидва чоловіки вийшли з кімнати.

Гульдрик повів Вітіко по всіх будівлях садиби. Вітіко все оглянув і хвалив Гульрика та його людей.

— Поля, луки та ліс я огляну тоді, — мовив він, — коли буду тут улітку і на них зеленітимуть трава, збіжжя і листя.

— Гаразд, — кивнув головою Гульдрик, — і ви тоді побачите в околицях, що тут є добре місце для будівництва і, як тепер ліси зазирають у вікна будинку, так і там будуть, з одного боку, Нагловський ліс, Бухловський ліс та Хохмин ліс і відкриватимуться далекі краєвиди; з другого боку — Блекенштайн, Озерний ліс і Гаусберґ, а з третього — верхній ліс і Бланско, що заглядатимуть у високі й широкі вікна, які будуть високо вгорі на гладенькому мурі, піднімаючись понад деревами й кущами.

— Уже сутеніє, — мовив Вітіко, — тож накажи запалити світло в світнику в кімнаті.

— Зараз запалю, — відповів Гульдрик.

Обидва чоловіки зайшли до кімнати.

Гульдрик звелів Реґіні запалити смолисті соснові скіпки й поставити у світник. Реґіна запалила. Коли вогонь розгорівся, Вітіко, Гульдрик, Раймунд, Якоб і Реґіна сіли коло нього.

Трохи згодом прийшов чоловік, який хотів провідати й побачити Вітіко. Потім прийшов ще один, а далі зібралося вже чимало людей, а зрештою так багато, що в кімнаті ніде було ступити. Якоб і Реґіна зібрали челядь з усього будинку, люди порозсідалися навколо, їли хліб і сіль, а Вітіко розмовляв із ними про всяку всячину, а також про війну, яка була навесні, і війну, яка мала початися наступної весни.

Ті, хто жив найдалі, запалювали собі спершу скіпку, а потім засніженою стежкою верталися додому. За ними пішли інші, і зрештою всі гості розійшлися. Вітіко дякував їм за відвідини і просив заходити знову.

Попрощавшись із гостями, Вітіко пішов до своєї кімнати, роздягнувся й ліг спочивати на ліжко, на якому Реґіна постелила солому, хутра й біле грубе полотно. Інші мешканці дому теж полягали спати.

Увечері другого дня, коли в домі вже повечеряли молоком і хлібом, у печі горів вогонь, а в світнику запалили соснові скіпки, знову посходилися люди, і цього вечора їх зібралося ще більше, ніж учора.

Так само сталося й увечері третього дня, і четвертого дня і п’ятого.

П’ятого дня Вітіко попрощався з людьми і сказав:

— Завтра вранці я їду з цього дому. Я завжди пам'ятатиму, про що ви говорили тут, і прошу й вас не забувати того, про що я казав.

Вітіко відповів червонощокий сивий чоловік:

— Молодий Вітіко, ти добрий, і віддано ставишся до нас. Ми пам’ятатиме про все, і те, що треба зробити, зробимо, не бракуватиме нічого, ми скоро докладемо всіх зусиль. Бувай здоровий!

— Йоганнесу, бувай здоровий і ти, — відповів Вітіко, — і бережи здоров’я!

— На те воля Божа, — відповів старий.

— Їдь із Богом, Вітіко, — сказав ще один літній чоловік, — ми не забудемо і приїжджай невдовзі до нас знову!

— Прийду, коли матиму змогу, — пообіцяв Вітіко.

— Вітіко, ти справедливий чоловік, — озвався один юнак, — і ми теж запрацюємо так, щоб не було соромно.

— Ти добре командував на горі Високій і знову будеш нам добрим проводирем, — сказав ще хтось.

— Щасливої дороги, а як приїдеш знову, лишайся в нас довше, — проказав чоловік, що мав хатинку в Мигині.

— Атож, лишайся в нас надовго, — запрошував один старий дід.

— Лишайся в нас і дивись, яке тут життя. В Лісовому краї непогано, — казав чоловік, що мав на ногах великі міцні дерев’яні черевики.

— У Лісовому краї життя чудове! — всміхнувся Вітіко.

— Ми всі тримаємось гурту, — озвався один старий чоловік.

— Живіть так завжди, — побажав Вітіко, — і в цьому буде правда, й кожна справедлива людина, що оселиться тут, теж триматиметься вас.

— Аякже! — підтвердив чоловік.

— Нехай Господь захистить тебе за тяжких прийдешніх часів! — прошепотів один дід.

— Нехай Господь береже тебе! — загукали численні голоси.

— Нехай Господь береже і вас і нехай ми в радості зустрінемося знову! — крикнув Вітіко.

Коли всі попрощалися і в кімнаті спорожніло, Вітіко, цього разу вже востаннє,