Вітіко - Адальберт Штіфтер
— На тебе я не спиратимусь, — мовив Вітіко, — нехай сюди підступає Якоб.
— Якобе, ану, прислужись своєму панові, — крикнув Гульдрик, — а я потримаю вузду!
Якоб став збоку від Вітіко, щоб допомогти йому, а Гульдрик схопив коня за вузду.
Вітіко легенько зіскочив з коня і став на гладенькій кризі. Раймунд теж спішився.
— А тепер заводьте коней у ворота, — казав Гульдрик, — але беріть праворуч, щоб бурульки на покрівлі не подряпали сідел.
Раймунд і Якоб повели коней у ворота й далі на подвір’я. Вітіко не пішов до дверей хати, а подався за кіньми. Їх завели до прибудови, причепленої до хліва. Вітіко глянув, як зможуть стояти там четверо коней.
— Добре, Гульдрику, — похвалив він, — що ти подбав про стайню.
— До цієї пори вже треба було подбати, щоб усе було готове й закінчене, — мовив Гульдрик.
Коней завели до стайні й почали доглядати їх. Потім Вітіко пішов до хати.
Стіни кімнати недавно побілили, тож вони аж вилискували, шибки були вимиті, всередину заходило світло, таке яскраве, як може бути взимку, підлогу натерли воском, буковий стіл вишкрябали так, що на ньому не видніло жодної плями.
— Кімната прибрана, мов до великого свята, — знову похвалив Вітіко.
— У Дольні Вітавіце є тільки заїзд, — відповів Гульдрик, — а тут ваш власний будинок, у якому ви житимете, і так буде й далі, і тут завжди мінятиметься що-небудь, аж поки з часом справдиться пророцтво.
— Нехай час завжди несе тільки добро, — зітхнув Вітіко.
— Він принесе добро, — запевнив Гульдрик, — а вам нехай сподобається тут усе, що діється, аж поки все справдиться.
Вітіко зняв шолом із голови й сів за буковий стіл.
— Реґіна приготує вам обід, — сказав Гульдрик, — але сьогодні мине більше часу, поки його зварять, ніж звичайно.
— Я Реґіну не підганяю, — мовив Вітіко.
— Ми намагаємось сприймати все так, як воно може бути, — зауважив Гульдрик.
Вітіко знову пішов поглянути на коней.
Коли страви були вже готові, Реґіна подала їх на стіл. Там була смажена дичина і риба, знайшлося й вино.
Вітіко звелів поставити на столі тарілки й для слуг, щоб усі обідали разом.
— Якщо ви наказуєте, то так має бути, — стенув плечима Гульдрик.
Принесли ще тарілок, і Вітіко, Гульдрик, Раймунд, Якоб і Реґіна сіли за стіл.
— Гульдрику, ти повинен проказати молитву, — нагадав Вітіко.
Гульдрик прочитав молитву, потім усі заходилися їсти, і Вітіко з кожним поділився своїми стравами і вином. Після обіду Гульдрик знову проказав молитву. А потім, оскільки всі й далі сиділи за столом, мовив:
— Ваші предки любили своїх людей, і тому вони теж відповідали їм любов’ю. Отак усе й сталося. Коли перший Вітіко приїхав у Лісовий край, на вузді його коня були золото й самоцвіти, та й ви до цього дому приїхали верхи.
— Часи непевні, — промовив Вітіко, — хтозна, коли я знову зможу приїхати.
— Приїдете, — заспокоював Гульдрик, — бо ж їли молоко та мед за цим буковим столом. І тут збереться багато людей, щоб побачити вас.
— Гульдрику, твої думки приводять людей у лісову самотність, — сказав Вітіко.
— Троянди в Римі пишно цвіли, — відповів на те Гульдрик, — троянди звідти привезли сюди, і тут вони теж розцвітали на радість, і троянда принесе з Італії всякі речі й коштовності.
— Троянда спершу хотіла б розпукнути, — сказав Вітіко.
— Ви ще часто будете у своєму замочку, як він тут ростиме, — пророчив Гульдрик. — Постане пишний замок, з’явиться мисливський будиночок, виросте золотий палац і п’ять червоних пелюсток вкриють увесь простір.
— Гульдрику, ти бачиш дивні часи, — покрутив головою Вітіко.
— Ви зберете людей і підете на війну, — пророкував далі Гульдрик, — вони рівнятимуться на вас, а панна з могутнього і славетного роду прийде до вас на край високого лісу, і Раймунд радіє картині, що ви живете серед лісу, і я радію, і Якоб радіє, і Реґіна радіє.
— Гульдрику, — попросив Вітіко, — покажи мені, що тут змінилось на садибі, відколи я був востаннє.
— Ви наказуєте, я виконую, —
