Ми були брехунами - Емілі Локхарт

— Отже, ви двоє, — кажу я. — Як ваше минуле літо?

— Ти знаєш, як отримати попелястого дракона в «Долині драконів»?

— Я знаю, як отримати вогняного, — говорить Тафт.

— Можеш використати вогняного, щоб отримати попелястого, — каже Вілл.

Уф. Ці десятилітні.

— Ну ж бо. Минуле літо, — повторюю я. — Розкажіть. Ви грали в теніс?

— Звичайно, — підтверджує Вілл.

— А плавати ходили?

— Ага. — Це Тафт.

— А на човнах з Ґетом та Джонні каталися?

Вони обидва припинили стрибати.

— Ні.

— А Ґет щось казав про мене?

— Мені не можна говорити з тобою про те, як ти опинилася у воді і таке інше, — каже Вілл. — Я пообіцяв тітці Керрі, що не буду.

— А чому не можна? — питаю я.

— Це погіршить твої болі, і цю тему краще облишити.

Тафт киває.

— Вона сказала, що, як ми погано впливатимемо на твоє здоров’я, вона прикінчить нас і повідбирає айпади. Ми мусимо поводитися бадьоро і не бути ідіотами.

— Це не стосується нещасного випадку. Я говорю про літо, коли була в Європі.

— Кейді… — Тафт торкається мого плеча. — Бонні бачила у твоїй спальні пігулки.

Вілл задкує від мене і сідає на дальньому поруччі канапи.

— Бонні копирсалася в моїх речах?

— І Ліберті теж.

— Боже!

— Ти казала, що не наркоманка, але у тебе в комоді пігулки.

Тафт поводиться нахабно.

— Перекажи їм, щоб трималися подалі від моєї кімнати, — кажу я.

— Якщо ти наркоманка, — зазначає Тафт, — тобі потрібно дещо знати.

— І що ж?

— Наркотики тобі не друзі. — Тафт робить серйозне обличчя. — Наркотики тобі не друзі, а ще ти маєш подружитися з людьми.

— О Боже мій! Може, просто розкажете мені, як провели минуле літо, малі?

— Ми з Тафтом хочемо пограти в «Енгрі бьордз», — каже Вілл. — Ми не хочемо більше з тобою говорити.

— Як хочете, — відказую я. — Йдіть собі.

Я виходжу на ґанок і бачу, як хлопці біжать стежкою в Ред-Ґейт.

35

КОЛИ Я ПОВЕРТАЮСЯ з обіду, усі вікна в Каддлдауні прочинені. Ґет запускає музику через старий CD-програвач. Мої старі малюнки кольоровими олівцями прикріплені магнітами до холодильника: нагорі тато, бабуся з ретриверами внизу. Мого малюнка фарбами прикріплено скотчем до буфета. Драбина та велика упаковка подарункового паперу стоять посеред великої кімнати. Міррен тягне крісло по підлозі.

— Мені ніколи не подобалося, як мама облаштувала це місце, — пояснює вона.

Я допомагаю Ґету та Джонні рухати меблі, аж поки Міррен не задоволена їх розташуванням. Ми знімаємо акварельні пейзажі Бесс та згортаємо її килимки. Ми цупимо різні прикольні речі з кімнат молодших.

Коли ми закінчуємо, велику кімнату прикрашено свинками-скарбничками, клаптиковими ковдрами, стосами дитячих книжок та лампою у вигляді сови. Широкі блискучі стрічки з коробки з подарунковим папером покреслили стелю.

— Бесс не збожеволіє від вашої перестановки? — питаю я.

— Запевняю тебе, що її нога і не ступить у Каддлдаун до кінця літа. Вона роками намагалася вирватися з цього місця.

— Ти про що?

— О-о, — зневажливо тягне Міррен, — знаєш оце: тра-та-та, батьки мене не люблять, бу-бу-бу, кухня таке лайно. Чому дідусь не хоче її переробляти? І так далі.

— А вона просила його?

Джонні якось дивно витріщається на мене: «Ти не пам’ятаєш?»

— Та в неї казна-що з пам’яттю, Джонні! — вигукує Міррен. — Вона ж половини п’ятнадцятого літа не пам’ятає.

— Що, правда? — каже Джонні. — Я думав…

— Ні, ні, зараз же замовкни! — гаркає на нього Міррен. — Ти що, не слухав, що я тобі розповідала?

— Коли?

Він здається спантеличеним.

— Якось уночі, — нагадує Міррен. — Я розповідала тобі про те, що сказала тітка Пенні.

— Охолонь, — каже Джонні, кидаючи в неї подушку.

— Але ж це важливо! Як можна так неуважно ставитися до цього?!

Здається, Міррен от-от заплаче.

— Але ж я вибачився, — говорить Джонні. — Ґете, ти знав про те, що Кейденс майже не пам’ятає п’ятнадцятого літа?

— Знав.

— Ось бачиш, — каже Міррен. — Ґет слухав.

Моє обличчя горить. Я дивлюся в підлогу. На мить усі замовкають.

— Це нормально — забувати після того, як сильно пошкодив голову, — озиваюся я нарешті. — Моя мама пояснювала вам?

Джонні нервово сміється.

— Я здивована, що мама вам сказала, — продовжую я. — Вона ненавидить говорити про це.

— Вона сказала, що тобі краще не надто звертати на це увагу і запам’ятовувати все у власному ритмі. Усі тітки знають. Дідусь знає. Малеча. Персонал. Кожна душа на острові знає про це, окрім, як виявилося, Джонні.

— Я знав, — обурюється Джонні. — Просто не все.

— Не викручуйся. Принаймні не зараз.

— Усе гаразд, — заспокоюю я Джонні. — Ти не викручуєшся. Ти просто вибрав неоптимальний момент. Упевнена, відтепер ти будеш оптимальним.

— Я завжди оптимальний, — каже Джонні. — Але не такий оптимальний, як хотілося б Міррен.

Ґет сміється, коли я вживаю слово «неоптимальний», і плескає мене по плечу.

Ми розпочали все спочатку.

36

МИ ГРАЄМО В ТЕНІС. Ми з Джонні виграємо, але не тому, що я досі добре граю. Джонні дуже спортивний, а Міррен зазвичай більше зосереджена на тому, щоб ударити по м’ячу і весело потанцювати після цього, не хвилюючись про те, що м’яч взагалі-то повертається. Ґет сміється з неї без упину і тому пропускає.

— Як тобі Європа? — питає Ґет, коли ми йдемо назад у Каддлдаун.

— Мій тато скуштував чорнило каракатиці.

— А що ще?

Ми заходимо у двір і кидаємо ракетки на ґанок. Розтягуємося на траві.

— Щиро кажучи, мені і нічого тобі розповісти. Знаєш, що я робила, коли тато пішов дивитися Колізей?

— Що ж?

— Лежала, притулившись обличчям до кахлів, у ванній готелю. Витріщалася на ніжку блакитного італійського унітаза.

— Унітаз був блакитний? — питає Джонні, підводячись.

— Ніхто, крім тебе, не проміняв би краєвиди Рима на блакитний унітаз, — зітхає Ґет.

— Кейденс… — каже Міррен.

— Що?

— Та нічого.

— Що?

— Ти просиш не жаліти тебе і раптом розповідаєш історію про туалет, — випалює вона. — Як це може не викликати жалості? Що нам на це казати?

— А ще ми заздримо, що ти була в Римі, — каже Ґет. — Ніхто з нас там не бував.

— Я хочу поїхати до Рима! — вигукує Джонні, знов лягаючи. — Я так хочу побачити блакитний туалет!

— А я хочу побачити терми Каракалли, — каже Ґет. — І спробувати всі смаки морозива, які там є.

— То їдь, — пропоную я.

— Навряд чи все так просто.

— Ну добре, але ти обов’язково поїдеш, — запевняю я. — Під час навчання чи після коледжу.

Ґет зітхає.

— Я кажу лише про те, що ти вже там побувала.

— Було б круто, якби ти теж був там, — кажу я йому.

37

— ТИ БУЛА НА КОРТІ? — питає мама. — Я чула стукіт м’ячика.

— Просто вбивала час.

— Ти так довго не грала. Це чудово.

— Моя подача зіпсувалася.

— Я дуже