Ми були брехунами - Емілі Локхарт

Вона сама себе обманює. Якщо я й пограла одного разу в теніс, це ще не означає, що я тренуюся, але в будь-якому разі я не хочу грати з мамою. Вона вдягне тенісну спідничку, хвалитиме мене, застерігатиме мене і нависатиме наді мною, аж поки я не розізлюся.

— Подивимося. Схоже, я розтягнула плече.

Ми вечеряємо на вулиці в японському саду. Спостерігаємо за заходом сонця о восьмій вечора, сидячи групками навколо невеликих столиків.

Тафт і Вілл хапають з великої тарелі шматки свинини і їдять їх руками.

— Ви двоє — тварини, — зауважує Ліберті.

— А що ти пропонуєш? — питає Тафт.

— Є така річ, як виделка, — нагадує Ліберті.

— Є така річ, як іди в дупу, — каже Тафт.

Джонні, Ґет і Міррен їдять у Каддлдауні, тому що вони не інваліди. А їхні матері не контролюють їх. Мама навіть не дозволяє мені сидіти з дорослими. Вона ставить мені тарілку на окремому столику поруч із моїми двоюрідними братами й сестрами.

Вони сміються, і обзивають, і говорять з повними ротами. Я не слухаю, про що вони говорять. Замість цього я дивлюся через стіл на маму, Керрі, Бесс та дідуся.

Є ОДИН ВЕЧІР, який я згадую тепер. Було це, напевне, за два тижні до нещасного випадку. Ми всі сиділи за довгим столом на галявині Клермонту. На ґанку горіли свічки з цитронелловою олією. Малі покінчили зі своїми бургерами і робили колеса на траві.

Решта їли смажену на грилі рибу-меч з базиліковим соусом. Ще були салат із жовтих томатів і каструлька цукіні під скоринкою сиру пармезан. Ґет під столом притулився своєю ногою до моєї. У голові паморочилося від щастя.

Тітки акуратно їли, тихі й ввічливі одна з одною на фоні дитячого галасу. Дідусь відхилився на спинку стільця і склав руки на животі.

— Як думаєте, чи варто мені зробити ремонт у Бостоні? — спитав він.

— Ні, тату, — першою озвалася Бесс. — Ми любимо цей будинок.

— Ви вічно скаржитеся на протяги у вітальні, — мовив дідусь.

Бесс поглянула на сестер.

— Я — ні.

— Вам не подобається інтер’єр, — наполягав дідусь.

— Так і є, — мамин голос критичний.

— Мені здається, це невчасно, — зауважила Керрі.

— Я б скористався твоїми порадами, — звернувся дідусь до Бесс. — Може, приїдеш і поглянеш на все уважно? Скажеш мені, що думаєш?

— Я…

Він нахилився до столу.

— А ще я можу його продати.

Нам усім відомо, що тітка Бесс поклала око на будинок у Бостоні. Усі тітки хотіли б ним володіти. Цей будинок коштує чотири мільйони долларів, і вони виросли в ньому. Але Бесс живе ближче за всіх до нього, і лише у неї достатньо дітей, щоб заповнити всі спальні.

— Тату, — різко озвалася Керрі. — Ти не можеш його продати.

— Я можу робити все, що завгодно, — сказав дідусь, наколюючи останній помідор на тарілці і кладучи його до рота. — Тобі він подобається і так, Бесс? Чи тобі б хотілося його переробити? Вирішуй, не будь ганчіркою.

— Я б з радістю допомогла тобі, якби ти вирішив щось змінити, тату.

— Та невже? — вигукнула мама. — Лише вчора ти розповідала, яка зайнята, а сьогодні погоджуєшся допомагати з ремонтом бостонського будинку?

— Він попросив нашої допомоги.

— Він попросив твоєї допомоги. А нас ти викреслюєш, тату?

Мама напилася.

Дідусь розсміявся.

— Розслабся, Пенні.

— Я розслаблюся, коли питання нерухомості владнається.

— Ти доведеш нас до божевілля, — пробурмотіла Керрі.

— Що ти там кажеш?

— Тату, ми всі тебе любимо, — голосно сказала Керрі. — Це був важкий рік, я знаю.

— Якщо ти божеволієш, то це твій власний триклятий вибір, — заперечив дідусь. — Опануй себе. Не можу ж я відписати нерухомість божевільним.

ПОГЛЯНЬМО Ж на моїх тіточок тепер, сімнадцятого літа. Ось тут, у японському саду Нового Клермонту, мама обіймає Бесс, яка тягнеться, щоб відрізати Керрі шматок малинового торта.

Навколо прекрасна ніч, а ми — прекрасна родина. Я не знаю, що змінилося.

38

— У ТАФТА Є ДЕВІЗ, — кажу я Міррен. Опівніч. Усі Брехуни грають у скрабл у кімнаті-студії в Каддлдауні.

Моє коліно торкається стегна Ґета, хоча я не впевнена, чи відчуває він. Поле майже заповнене літерами. Мій мозок втомився. У мене погані букви.

Міррен відсторонено переставляє свої фішки.

— У Тафта є що?

— Девіз, — повторюю я. — Знаєш, типу як у дідуся.

— «Не будь ганчіркою», «не сиди на задніх рядах». — Міррен імітує інтонацію дідуся.

— «Ніколи не жалійся, нічого не пояснюй», — додає Ґет. — Здається, це з Дізраелі.

— О так, це його улюблений, — каже Міррен.

— О Боже, Кейді! — горлає Джонні. — Ти можеш просто скласти слово і дати іншим змогу зробити хід?

— Не кричи на неї, Джонні, — просить Міррен.

— Пробач. Чи не була б ти така ласкава скласти вже це довбане слово?

Моє коліно торкається Ґетового стегна. Я справді не в змозі думати.

Складаю коротке невдале слово. Джонні виставляє свої фішки.

— «Наркотики тобі не друзі!» — повідомляю я. — Це девіз Тафта.

— Та ну! — сміється Міррен. — Звідки він цього набрався?

— Може, у них в школі проводять бесіди про наркотики. До того ж близнючки провели обшук у моїй кімнаті і доповіли йому, що в мене повний комод пігулок, тому він хотів переконатися, що я не наркоманка.

— Боже мій! — зітхає Міррен. — Бонні та Ліберті — це катастрофа. Мені здається, вони клептоманки.

— Серйозно?

— Вони вкрали снодійне моєї мами та її діамантові сережки. Гадки не маю, куди вони збираються носити ті сережки так, щоб мама їх не застукала. До того ж їх двоє, а сережки тільки одні.

— Ти з ними про це говорила?

— Намагалася з Бонні. Але це безнадійно. — Міррен знов переставляє свої фішки. — Мені подобається ідея девізу, — продовжує вона. — Я думаю, фраза, що надихає, може провести тебе крізь важкі часи.

— Яка, наприклад? — питає Ґет.

Міррен замислюється:

— «Будь трохи добрішим, ніж мусиш».

Від цього ми всі замовкаємо. З цим неможливо сперечатися.

Потім Джонні каже:

— «Не їж нічого, більшого за власну дупу».

— Ти їв щось більше від власної дупи?

Він киває, весь такий урочистий.

— Добре, а що у тебе, Ґете? — питає Міррен. — Який девіз?

— У мене немає.

— Не може бути.

— Ну добре. — Ґет дивиться на нігті на руках. — «Не мирися зі злом, яке можеш змінити».

— Я з цим згодна, — кажу я. Тому що справді згодна.

— А я ні, — озивається Міррен.

— Чому?

— Дуже мало чого ми можемо змінити. Потрібно приймати світ таким, який він є.

— Ні, це не так, — відповідає Ґет.

— Чи не краще бути спокійною миролюбивою людиною? — питає Міррен.

— Ні. — Ґет налаштований рішуче. — Зі злом слід боротися.

— «Не їж жовтого снігу», — каже Джонні. — Ще один гарний девіз.

— «Завжди роби те, що боїшся зробити», — додаю я. — Такий