Ми були брехунами - Емілі Локхарт

Ми ставимо чашки і спускаємось на маленький пляж. Знімаємо взуття і перебираємо пісок пальцями ніг. У ньому трапляються маленькі гострі мушлі.

— Я не йду на вечерю в Новий Клермонт, — рішуче заявляє Міррен. — І на сніданок теж. Не цього року.

— А чому? — питаю я.

— Не витримую всього цього, — пояснює вона. — Тіток. Малих. Дідуся. Знаєш, він, здається, з’їхав з ґлузду.

Я киваю.

— Забагато цієї «родинності». Я хочу просто радіти з вами ось тут, — каже Міррен. — У тому новому холодному будинку не хочеться зависати. Їм і без мене там добре.

— Згоден, — каже Джонні.

— І я, — каже Ґет.

І тут я розумію, що вони й до мого приїзду це обговорювали.

26

МІРРЕН ТА ДЖОННІ заходять у воду, прихопивши маски, трубки й ласти. Вони плавають туди-сюди, шукаючи лобстерів. Можливо, на маленькому пляжі є тільки медузи та краби, але ми однаково завжди плаваємо тут з масками і трубками.

Ґет сидить поряд на розписній клаптиковій ковдрі. Ми мовчки спостерігаємо за Джонні та Міррен. Я не знаю, як з ним говорити.

Я кохаю його.

Але він такий телепень.

Не треба було його кохати. Я почуваюся тупо через те, що досі його кохаю. Треба його забути.

Можливо, він і досі вважає мене гарною. Навіть із цим новим волоссям та колами під очима. Можливо.

М’язи на його спині проступають крізь футболку. Ніжна мушля його вуха, вигин шиї з родимкою на ній. Білі півмісяці на нігтях. Після довгої розлуки я напуваюся його присутністю.

— Не дивись на мої трольські ноги, — раптом каже Ґет.

— Що???

— Вони жахливі. Якось уночі в мою кімнату забрався троль, забрав мої нормальні ноги, а мені лишив оці ратиці.

Ґет ховає ноги під ковдрою, щоб я їх не бачила.

— Тепер ти знаєш правду.

Я відчуваю полегшення від того, що ми говоримо про якісь дурниці.

— То взувай туфлі.

— Я не ношу туфлі на пляж.

Він витягає ноги з-під ковдри. Вони виглядають нормально.

— Поки я не знайшов того троля, мушу поводитися, ніби все гаразд. А потім я вб’ю його і заберу назад свої ноги. У тебе є зброя?

— Ні.

— Ну ж бо.

— Е-е-е… В Уїндермірі є кочерга.

— Добре. Щойно побачимо троля, приб’ємо його твоєю кочергою.

— Ну, якщо ти наполягаєш.

Я відкидаюся на ковдру, закриваю очі зігнутою в лікті рукою. На хвильку западає тиша.

— До речі, тролі — нічні створіння, — додаю я.

— Кейді, — шепоче Ґет.

Я повертаю голову, щоб глянути йому у вічі.

— А?

— Я думав, а що, як я ніколи тебе не побачу?

— Що?

Він так близько, що ми могли б поцілуватись.

— Я думав, що як ми ніколи не побачимось? Після всього, що сталося, після того, як ти пропустила минуле літо.

«Чому ж ти не написав? — хочеться спитати мені. — Чому не телефонував мені весь цей час?»

Він торкається мого обличчя.

— Я дуже радий, що ти тут.

— А я рада, що мені вдалося приїхати.

Я не знаю, що відбувається між нами. Справді не знаю. Він такий телепень.

— Дай мені руку, — просить Ґет.

Я не впевнена, чи хочу.

Хоча ні, я впевнена, що хочу.

Його шкіра тепла, вкрита піщинками. Наші пальці переплітаються, ми заплющуємо очі проти сонця. Ми просто собі лежимо. Тримаючись за руки. Він гладить мою долоню великим пальцем, так само як і два літа тому, під зорями.

І я тану.

27

СТІНИ МОЄЇ КІМНАТИ в Уїндермірі пофарбовані в кремовий, з дерев’яними панелями. На ліжку — зелена клаптикова ковдра. На підлозі — плетений килимок, з тих, що зазвичай можна побачити в якомусь приміському готелі.

«Ти була тут два роки тому, — кажу я собі. — Саме в цій кімнаті, щоночі. Саме в цій кімнаті, щоранку».

Скоріше за все, ти читала, грала на айпаді, добирала одяг. Що з цього ти пам’ятаєш?

Нічого.

Вишукані рослинні візерунки прикрашають стіни, а ще є мої малюнки: акварель із кленом, який схилявся над клермонтською галявиною, і два ескізи олівцями: на одному — бабуся з собаками Принцом Філіпом і Фатімою, а на другому — мій тато. Я витягаю із шафи плетений кошик для білизни, знімаю всі картинки і ховаю в кошик.

Полиця заставлена книжками — здебільшого фентезі й підлітковою літературою, якими я захоплювалася кілька років тому. Історії для дітей, які я читала вже сто разів. Я витягаю їх і складаю в коридорі.

— Ти вже книжки роздаєш? Ти ж наче любиш книжки, — зауважує мама. Вона виходить із кімнати, вдягнена до вечері. Губи нафарбовані.

— Їх можна віддати до якоїсь бібліотеки на Він’ярді, — кажу я. — Або у «Гудвілл».

Мама нахиляється і продивляється корінці.

— «Зачароване життя» ми читали разом, пам’ятаєш?

Я киваю.

— І ось цю теж. «Дев’ять життів Крістофера Чанта». Коли тобі було вісім. Тобі хотілося читати все підряд, але ти ще не навчилася як слід, тож я годинами читала вам: тобі й Ґету.

— А Джонні та Міррен?

— Вони були непосидющі. Не хочеш залишити ці?

Вона простягає руку, щоб погладити мене по щоці. Я відхиляюся.

— Я хочу, щоб мої речі знайшли собі кращий дім, — пояснюю їй.

— Я сподівалася, що на острові ти поводитимешся інакше.

— Але ж ти позбавилася всіх татових речей. Ти купила нову канапу, нові тарілки, нові прикраси.

— Кейді.

— Нічого в нашому домі більше не нагадує про нього, крім мене. Чому ти маєш право викреслити з життя мого батька, а я не маю права…

— Викреслити себе? — закінчує мама.

— Хтось міг би їх почитати, — обриваю я, вказуючи на книжки. — Може, комусь вони справді потрібні. Тобі не хочеться зробити людям добро?

Цієї миті в коридор, штовхаючись, забігають собаки і скупчуються навколо нас, облизуючи руки, метляючи волохатими хвостами по колінах.

Ми з мамою мовчимо.

Нарешті вона каже:

— Можеш вештатися маленьким пляжем, чи що ти там робила вдень. Можеш роздавати книжки, якщо точно цього хочеш. Але за годину я чекаю тебе на вечерю в Клермонті, і не забудь усмішку для дідуся. Це не обговорюється. Виправдання не приймаються. Ти мене зрозуміла?

Я киваю.

28

У МЕНЕ ЛИШИВСЯ БЛОКНОТ з тих років, коли ми з Ґетом закохалися в папір у клітинку. Ми малювали і малювали на ньому, заповнюючи маленькі квадратики кольором, — так виходили пікселізовані портрети.

Я знаходжу ручку і записую все, що пам’ятаю з літа номер п’ятнадцять. Смори, океан. Горище, втручання.

Рука Міррен з облупленим золотавим лаком, вона тримає каністру пального для моторних човнів.

Мама, її напружене обличчя, її запитання: «Ви пірати Карибського моря?»

Ноги Джонні, він збігає сходами до сараю для човнів.

Дідусь, він сперся на дерево, його обличчя освітлене відблисками вогнища.

І всі ми, четверо Брехунів, регочемо так,