Ми були брехунами - Емілі Локхарт

Я залишаю окремий аркуш для нещасного випадку. Там буде те, що розповіла мені мама і про що я здогадуюсь сама. Напевне, я пішла поплавати на маленький пляж. Забилася головою об скелю. Напевне, мені вдалося якось дістатися берега. Тітка Бесс і мама дали мені чаю. В діагнозі було записано: «Переохолодження, проблеми з дихальними шляхами та черепно-мозкова травма», яку, до речі, так і не виявило жодне обстеження.

Я прикріплюю аркуші над ліжком. Наклеюю стікери з запитаннями. Чому я пішла купатися сама вночі?

Де був мій одяг?

Чи справді я пошкодила голову у воді, чи зі мною трапилося щось інше? Що, як мене хтось ударив до того? Чи була я жертвою злочину?

Що сталося між мною та Ґетом? Ми посварилися? Я образила його? Він розлюбив мене і повернувся до Ракель?

Я вирішую, що все, що дізнаюся впродовж наступних чотирьох тижнів, запишу тут, над ліжком в Уїндермірі.

Я спатиму під записами і вивчатиму їх щоранку.

І тоді, можливо, з пікселів постане загальна картина.

ЗА СПИНОЮ В МЕНЕ вже певний час стоїть відьма, чатуючи на моменти слабкості. В руках у неї — статуетка гусака зі слонової кістки. На ній викарбувані вишукані візерунки. Я кручу її і милуюся, аж раптом вона розмахує нею із приголомшливою силою. Вона влучає мені в чоло, пробиваючи в ньому дірку. Я чую, як хрустить кістка. Відьма знову замахується статуеткою і влучає мені по черепу над правим вухом. Завдає удар за ударом, поки крихти мого черепа не починають сипатися на ліжко, перемішуючись зі скалками її гарного колись гусака.

Я знаходжу пігулки і вимикаю світло.

— Кейденс! — кличе мама з коридору. — Час іти на вечерю в Клермонт.

Я не можу піти.

Я не можу. Я не піду.

Мама обіцяє мені каву, яка допоможе не заснути через ліки. Нагадує, як довго я не бачилася з тітками, і про те, що малі — мої двоюрідні брати і сестри, врешті-решт. У мене є родинні обов’язки.

А я відчуваю лише, як розколюється череп і біль сновигає в моєму мозку. А решта — лише фон. Нарешті вона йде. Без мене.

29

ГЛИБОКОЇ НОЧІ будинок дзеленчить — саме це і налякало Тафта в Каддлдауні. Тут у всіх будинках таке відбувається. Вони старі, а острів атакують морські вітри.

Я намагаюся заснути. Безрезультатно.

Я спускаюся на ґанок. Голова вже не болить.

Стежкою йде тітка Керрі, вона віддаляється від мене, на ній нічна сорочка та черевики на овечій вовні. Вона видається худорлявою — адже її ключиці й вилиці стирчать.

Вона повертає на дерев’яну стежку, яка веде у Ред-Ґейт.

Я сиджу і спостерігаю за нею. Вдихаю нічне повітря, слухаю шурхіт хвиль. За декілька хвилин тітка знову опиняється на стежці біля Каддлдауну.

— Кейді, — каже вона, зупинившись і схрестивши руки на грудях, — тобі вже краще?

— Пробачте, я пропустила вечерю, — кажу я. — Голова дуже боліла.

— Вечері тут будуть щовечора, ціле літо.

— Не можете заснути?

— О, знаєш… — Керрі чухає шию. — Я не можу заснути без Еда. Смішно, так?

— Та ні.

— Вирішила оце походити. Корисна вправа. Ти бачила Джонні?

— Не серед ночі.

— Він часом встає, коли мені не спиться. Ти бачиш його?

— Я можу глянути, чи горить у нього світло.

— Віллу сняться такі моторошні жахіття. Він кричить і прокидається, і тоді я вже не можу заснути.

Я тремчу у своєму светрику.

— Хочете ліхтарик? — питаю я. — Усередині є.

— О ні, я люблю темряву.

І вона знову плентається на пагорб.

30

MАМА В НОВОМУ КЛЕРМОНТІ з дідусем. Я бачу їх крізь розсувні двері.

— Уже прокинулась? — каже мама, коли я заходжу. — Тобі краще?

На дідусеві картатий халат. На мамі — сарафан, прикрашений маленькими рожевими лобстерами. Вона готує еспресо.

— Хочеш скони[16]? Кухар підсмажив бекон. Можеш взяти в теплій шухляді.

Мама перетинає кухню і впускає в дім собак. Бош, Ґрендел і Поппі метляють хвостами й пускають слину. Мама нахиляється і витирає їм лапи вологою ганчіркою, а потім замислено проводить нею по підлозі там, де лишилися сліди від їхніх лап. Собаки сидять недоладно і мило.

— А де Фатіма? — питаю я. — Де Принц Філіп?

— Їх немає, — каже мама.

— Що?

— Будь чемна з нею, — каже дідусь. Він повертається до мене. — Вони нещодавно померли.

— Удвох?

Дідусь кивнув.

— Як шкода.

Я сідаю за стіл поряд з ним.

— Вони страждали?

— Недовго.

Мама ставить на стіл тарілку малинових сконів і тарілку бекону. Я беру скон і намащую на нього масло й мед.

— Колись вона була маленькою білявою дівчинкою. Уся наскрізь справжня Синклер, — жаліється дідусь мамі.

— Ми говорили про моє волосся, коли ти приїздив до нас, — нагадую йому. — Я й не сподівалася, що тобі сподобається. Дідусі такого не люблять.

— Але ж ти мати. Ти маєш змусити Міррен повернути все, як було, — каже дідусь мамі. — Що сталося з маленькими білявими дівчатами, які бігали тут туди-сюди?

Мама зітхає.

— Ми виросли, тату, — говорить вона. — Ми виросли.

31

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ДИТЯЧА ТВОРЧІСТЬ, рослинні візерунки.

Я приношу кошик для білизни з Уїндерміру в Каддлдаун. Міррен зустрічає мене на ґанку, стрибаючи довкола.

— Як круто бути на острові! — каже вона. — Не вірю, що я знову тут.

— Але ж ти була тут минулого літа.

— То було не те. Не вистачало нашої літньої ідилії. Тривало будівництво Нового Клермонту. Усі поводилися якось жалюгідно, а я чекала на тебе, але ти так і не приїхала.

— Я ж казала тобі, що поїду в Європу.

— О так, я знаю.

— Я багато писала тобі. — Мої слова звучать докірливо.

— Ненавиджу мейли! — вигукує Міррен. — Я читаю їх усі, але не злися, що не відповідаю. Для мене це як домашка — набирати текст, втикаючи у комп’ютер чи телефон.

— Ти отримала мою ляльку?

Міррен обіймає мене.

— Я так сумувала за тобою. Так сильно, що ти не повіриш.

— Я надіслала тобі Барбі. Ту, з довгим волоссям, за яку ми билися колись.

— Принцесу Баттерскотч?

— Ага.

— Я божеволіла від неї.

— Одного разу ти мене навіть нею побила.

— Ти на це заслуговувала! — Міррен щасливо підстрибує. — Вона в Уїндермірі?

— Що? Ні. Я надіслала її поштою, — кажу я. — Минулого року.

Міррен дивиться на мене, насупивши брови.

— Я її не отримувала, Кейденс.

— Хтось розписався за пакунок. Може, твоя мама запхала її до шафи, не розпаковуючи?

Я жартую взагалі-то, але Міррен киває.

— У неї якась параноя. Типу вона постійно миє й миє руки. Змушує Тафта і близнючок теж це робити. Вона миє все так, ніби в раю є спеціальне місце для тих, у кого на кухні бездоганно чиста підлога. А ще вона багато п’є.

— Моя мама — теж.

Міррен киває.

— Нестерпно це бачити.

— Я пропустила щось цікаве на вечері?

— Я