У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Просто чарівно тут у вас! – оглянула Хорунжа простору кімнату. – А ви, видно, були козаком?

- Козаком, добра жінко! Гріх і згадувати тепер, за що ми воювали, безумні!

- Треба згадувати, щоб оці ось не повторили того безуму, - показала вона на Петра й Дмитра, що якраз вступив у хату. – Гинемо і згинемо, коли нічого рятівного не пошле нам доля у  найближчому часі... Прямо таки чарівно у вас! – перевела мову Хорунжа.

- Це Софія наводить громадський порядок. І сьогодні, як знала про ваш прихід. Даруйте мені, хороша головихо, як дражнять вас міщани, на слові, але обід подати у нас нікому, то беріть рогача в кочергах, та доставайте, кхе-кхе-кхе, щось там із печі, бо голод, кажуть, не кум і вже нас діймає. Клади, Дмитре, хліб на стола, діставай ложки, подаровані ось Петровим батьком Карпом, ним же й мережані, неси миски, - звелів Левко синові.

- Я із задоволенням, але чи ж зумію не наробити рогачем біди? – встала Хорунжа з лави і пішла в кочерги.

- Беріть, мабуть, отого, - тицьнув господар істиком середнього за розміром рогача, - відкривайте затулку і обережно тягніть оте горща, трохи піднявши. Отак, тепер іще й оте спробуйте...

Обідали всі з апетитом, хоч відчували себе трохи скуто. Янчук був одразу помічений гостею за вміння сидіти за столом і їсти.

- Вам мити посуд, хлопці, а нам для зав’язки сала – спочин, чи як, Левку? -  звелася Хорунжа по всьому і пересіла на лаву.

- Спочивати, дорога гостю, хто ж не хоче, а такий ледар, як я, - завжди готов! – всівся господар навпроти. – Як воно там було в комуні у вас? – прибрав іншого вигляду дядько Левко.

- Та було не до їжі, але й корисно, бо вчилися ми із пройдисвітом Гармашем по-теперішньому: не говорити про те, що думаємо робити, а робити те, чого ніяк не хочемо робити! Складно це і не знати, як буде, коли ми всі цю науку засвоїмо... Прийшли часи, коли не відаєш, де і ким будеш завтра, - спохмурніла Хорунжа. – Досі тягне безперервні й цілеспрямовані нитки від “Братства української державності” і “Спілки визволення” проти нашої інтелігенції через балицьких, ленських, голиків та іншої потолочі тепер Постишев, як фактичний наставник і Косіора. Думаю, недовго протримаюсь і я у своєму кріслі, то спішу хоч щось добре зробити людям, а результати мізерні, бо влада все частіше переходить до рук пройдисвітів і набрідців без роду й племені.

Хлопці швидко пополоскали посуд у ночовках і тихо всілися послухати мову старших, а ті пригадували якісь події й людей, ділилися новинами в окрузі, районі, місті, на щось натякаючи і щось змовницьки обходячи, все крутячись навколо колективізації, оголення міст і сіл голодомором, незасіву полів, городів і грядок, неладів у виконкомі, який, як і Рада, “зійшов на пти”, непосильних планів хлібозаготівлі, добровільно-насильницьких позик і арештів та судів над ворогами.   

- Чимала вина в тому всьому вже й моя, Левку, бо підписала відозву до переселеньців із Ярославщини й Рязанщини, а воно один клопіт, - скаржилася головиха, - розподілили їх по хатах і дворах вимерлих у різносілля, а вони хочуть жити разом, не розпорошено. Тутешніх умов не знають, як і землі, вимагають помочі, нарікають та скаржаться, викликаючи комісії, які без розбору стають на їхній бік. Взагалі ця затія Постишева коштує нам дорого, бо тратимо гроші і на перевалку їх, і на поміч при влаштуванні, а ще коли врахувати, що й досі наші люди, як вороги, правторяться із рідних місць неоплатно, бозна куди й за що.

- До чого ж воно дійде отак? – покрив питання кашлем господар. – Злочини ж це, сваволя і самосудство! А до продподатків ще й позика додалася!

- Не знаю, що й сказати! Все більше Союз стає імперією, а вождь – учителем, батьком і іконою-царем, і спинити того вже нікому не під силу. Косіор, Грінько, Людченко і Петровський ніби не при собі, - зітхнула Хорунжа, примовкнувши.

- А “головокружіння” те що значить?

- Думаю, тільки прикриття злочину по скоєному. Все у нас поволі переходить у чужі руки, і я до краю стомилася боротися з тим, криюся навіть від чоловіка... Чула в Києві, що на Єфремова таки розстріл готується, а він же і освідчений, і тямущий та людяний на рідкість. Після Скрипника немає там із ким по душі поговорити. Мудрі люди, а й вони завдяки отому нашому неудачливому “нехай” та безталанному “а може”, не пішовши разом із прибалтійцями та фінами на повний розрив із росіянами, сьогодні не можуть і себе захистити, не те, що народ. Постанова ВУЦВиКу про п’ятиденки без згоди народу, безперервні чистки на підприємствах і в установах, перевод ТСОЗів на артілі та колгоспи, а комун і кооперативів – на радгоспи, всілякі інструкції, настанови, вказівки б’ють по людській ініціативі, обезособлюють і відчуджують людей... – аж очі примружила в отусі головиха.

- А домови ж були всілякі при осоюзненні?.. – кахикливо нагадав господар.

- Закони, Левку, як дишло, кажуть! Тепер домови богоносами вождя і не згадуються у всьому великоросійському і по-російському, то пак імперському. Все націлюється на гуртожитне варіння у великодержавнім казані і ведеться будь-якими методами. Адже й тих боротьбистів, що відійшли свого часу від укапістів, уже позаарештовувано! А наші Квици, приміром, у боротьбистах не були зовсім, то за що ж їх заправторено аж на Соловки разом із письменниками?.. А Біломоро-Балтійський канал чиїми виритий куркулями й підкуркульниками? І чи ж куркулі вони?!.

- Були ж деякі з них холодноярцями...

- Хіба ж від добра? Такими методами можна хоч кого у бозна-чому звинуватити, адже немає нічого відкритого, доступного і гласного для народу! І комнезамівці тепер – вороги народу!.. Край занепадає, із центру цілеспрямовано доводиться до грані жебрацтва. Церкви-пам’ятки й собори знищуються, їхнє начиння грабується й вивозиться, музейні реліквії під об’явами нових чисток у