Останні орли - Михайло Петрович Старицький
У цей час тi, що несли її, зупинились i спустили свою ношу на землю.
— Ну, розiмнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипiв бас.
— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кiскою козак, очевидячки — ватажок загону.
— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебiя, — вiдповiв молодший з тих двох, що схопили Дарину.
То був справдi Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.
Тiльки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дiвчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крiзь їхнє переплетене гiлля де-не-де свiтлими плямами пробивався свiтанок; навколо ж iще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постатi людей, що лежали на землi. Перед самою панною сидiв на пеньку отець диякон i нетерпляче чухав п’ятiрнею свою бороду.
— Отрок, гм! — сказав вiн, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.
Дiвчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й вiдрiзала, але пишнi кучерi могли видати її — такої зачiски не носили нi паничi, нi джури, нi простi хлопцi.
— Ну, ляшок, кажи, одвiтствуй на мої запитання, рци ’ слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела вiдплати за зло можуть бути невичерпнi й рiзноманiтнi.
— Я не лях, панотче, а руський i грецького закону, я православний!
— Що-о? — аж пiдвiвся здивований ватажок. — В лядськiй зброї i лядськiй шкурi?
— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш… щоб легше було втекти.
— Припустiмо… сiє можливо… Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної вiри?
— Та чим хочеш, панотче… Ось, дивiться ж, i розмовляю, i хрещусь по-нашому!
— Гм! I вiри гiдне, i вiрити не подобає, — вагався диякон.
— Розмовляти й хреститися не штука, — пiдозрiливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.
— Iстинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи нашi молитви… Знаєш?
— Аякже, — зрадiла Дарина й почала пiдряд проказувати i «Отче наш», i «Царю небесний», i «Богородицю», i «О, всепiтая мати», i «Да воскресне бог»…
Диякон зупинив її на половинi псалма Давида «Помилуй мя, боже».
— Воiстину православний, братцi! — сказав вiн козакам, якi принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпiдифора на крилас!
— От так штука! — засмiявся скрипучим смiхом старший козак. — А я, бач, хотiв штрикнути його ножем, та Петро не дав… Тiльки постривай! Як же то мiж черничок опинився хлопець? Це ж, здається…
— Возбраняється, — пiдхопив диякон. — А тому, — звернувся вiн суворо до дiвчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звiдки прибув i з якої причини помiж черничок вештаєшся?
Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань i не знала, що вiдповiсти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе пiдозру; сказати ж чисту правду дiвчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б пiдтвердила правдивiсть її слiв, а на випадок чого й заступилась би…
— Я київського генерального обозного, — мало не зiрвалось у Дарини з язика — «дочка», але вона вчасно утрималась i затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком i настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхiседеком з листами, в яких вони обiцяли черницям у скорiм часi допомогу й просили, щоб тi не спокушалися принадами унiї, а твердо стояли в православнiй вiрi, тодi й цариця заступиться… Ну, я сюди прибув… а тут наїзд конфедератiв. Двох черниць вони пiдкупили, й тi вiдчинили їм браму. Поляки вдерлися… а я заманила одного пана в келiю… заманив, — поправилася Дарина, — i вбив… А вбивши, переодягся в усе лядське i, вибравши хвилину, коли всi до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тiкати… А тут мене твої люди й схопили…
— Так, так, — пiдтвердив Петро, — панич тiльки-но кинувся навтiкача пiд верби, а я йому на голову кирею та й злапав.
— Велелiпно! — усмiхнувся диякон. — А то я вже хотiв тебе трохи пiдсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода… Ну, ми своє надолужимо, — i вiн з такою силою стис i потер свої руки, що аж пальцi хруснули. — То ти, отроче, повiдав нам iстинну й чисту правду?
— Присягаюсь Всевишнiм i моєю поневоленою вiтчизною Україною!
— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не вiд лукавого: ляхи-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирi?
— Там, з ночi…
— А багато їх?
— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву i влаштували там свiй нелюдський бенкет, то їх було з пiвсотнi… Ну, частина ще стояла на вартi, а хто грабував по льохах i келiях… усiх набереться, мабуть, добра сотня.
— Ну, а нас буде десяткiв iз шiсть, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляховi, стукнув лобом об лоб — i дух спустять! — мiркував вiн уголос. — Що ж вони, тi розбiйники, наробили? Пограбували все? Вирiзали сердешних черниць? — знову звернувся ватажок до полонянки.
— Гiрше! — вiдповiла Дарина i з невластивою паничевi соромливiстю почала обережно розповiдати, щоб не збитися в родових закiнченнях слiв, про все, що сталося цiєї ночi.
Її розповiдь, сповнена щиростi й благородного обурення, викликала гнiв отця диякона й iнших слухачiв. Пролунав одностайний вигук: «Смерть ляхам!»
— Гей, до зброї!
