У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Рухалася вона молодо, сягнисто, і Янчук ледь встигав, затамувавши радість, за нею вслід. Стежка для його босих ніг була приємною, трави пахли аж хмільно, гай поряд шемротів птаством, а з діброви чулися воронячі й грачині каркання.

- Після розпеченого піску, бач, оця рутобарвна вологість чарує, а вода ось і підкріпить нас перед зустріччю із отим головою комуни. Завдяки тобі хоч вікової попробую. Немає, хлопче, поганого, щоб не могло перевтілитись у добро… Не дивись на мене, як на ікону, грішна я, як і інші! Взагалі, мабуть, немає людини, - якою б вона не виглядала вродливо-гарною чи яку б не вдавала із себе порядну й справедливу, - без недоліку: ганжу, вади чи гріха. Єство тяжіє над усім живим, хлопче!.. Спасибі тобі і оцьому випадкові – подихаю хоч духмянами, водиці поп’ю, - підвела вона Петра до джерела. – На, пий і читай, - ставши коліном на цямрину, зачерпнула вона джерельної води черпаком і подала Янчукові.

- “Здоров пий!” – прочитав хлопець вирізані кимось у черпакові слова і мимоволі подумав про батька, що колись довбав отакі ж.

- Гадаєш, батько твій його видовбав? Таких черпаків у нас в Україні тисячі біля джерел.  Хутчіше пий, бо і я хочу! – наказала головиха весело. – Хороший звичай! Вам, молодим, рости і його продовжувати.

Вода була такою холодною, що судомила щелепи і заходила в зуби. Петро ковтнув кілька разів і вилив решту в траву, дякуючи і передаючи черпака.

- Цікаво мені, звідки в тебе ота чемність, що я помітила, від батьків чи від німця? – зачерпнула вона і собі води. – Не вихлюпни її від себе, як ото решту щойно, - почала пити повільно, насолоджуючись, малими ковточками.

Прозоро-кришталеве джерельце витікало струмінцем у центрі кринички із піщаного дна, перевертаючи піщинки, і спливало попід цямриною в’юнким струмочком у бік гаю. У прозорому люстрі-просторі кринички голубіло небо. Варвара Степанівна всілася на цямрину і задумливо набирала черпаком та виливала воду, бавлячись і ніби замлівши.

- Дуже люблю це місце, як ідилію, то й тобі заповідаю, - сумовито зітхнула вона у якійсь замрії. – Згадуй чи й відвідуй його, скільки житимеш, адже Чигирин – наша столиця колишня...

Безладний стукіт мотора, наростаючи й виладжуючись, перервав їхній спочинок.

- Підемо, Петре, бо моя лірика тебе в комуну не влаштує, - із жалем посміхнулася головиха. – Машина, бач, також кличе, - проворно звелася з цямрини.

- Радий вас бачити, Варваро Степанівно, у наших палестинах, - розгублено зустрів голова радгоспу приїжджих на дворищі. – Це подія! – м’явся він, зизом глянувши на Янчука. – Та як... Потроху латаємося і зводимо кінці з кінцями, - вів він гостю, що явно посуворішала, до контори. – Ні, куди ж ви? Сідайте в оце крісло, - показав він на своє службове місце в кабінеті.    

- Я вас заміняти чи підміняти не збираюся, тож посиджу й тут, - присіла головиха на стару канапу збоку стола. – Добридень ще раз, товаришу Гавриш! Кинула справи, бо маю пильнішу до вас.

- Аж так повернулося діло? – глянув той на хлопця, що ніяково стовбичив під дверима. – Жартуєте ви, чи що?

- Які вже тут жарти - при виконанні службових обов’язків?! – недобре посміхнулася гостя, видивляючись у обаві на брудні стіни, завалений паперами стіл, немиту підлогу. – Людей оцінюють і по оточенню, отож, коли у вас і в роботі отак же чисто, то я зробила, не ображайтеся, велику помилку, що дозволила Горішньому призначити вас на цю посаду.

- Було ж рішення членів комуни, - нагадав, помовчавши, голова.

- Було. І як же йому не бути!? – змовкла вона. – А як із водокачкою, із садом, з тартаком? Скаржаться на вас та вашу бездіяльність і члени, і нечлени комуни... Ти, Петре, вийди, погуляй трохи на вулиці, поки ми тут поговоримо про свої справи! – звеліла вона тим же металевим голосом, відкриваючи привезену з собою течку.

Янчук вийшов, прикрив за собою двері, сів на сходах під ними, прислухаючись і весь віддавшись слухові.

- Що ж ви, товаришу Гавриш, - почув він мову головихи, - не виконуєте старанно своїх обов’язків ні при господарюванні, ні по відношенню до мене? Навмисне чи ненароком?

- Ви про що? Про цього шушвалка?! Де ж я посмів би, Варваро Степанівно?! Субординація у мене на першому місці. Інша справа, що в господарстві чимало недоліків, але мене у кепському керівництві чого ж звинувачувати? Це все гріхи Антося Бондаренка, бо ж тепер ми разом керуємо управлінням, а він у мене – шия, куди поверне, туди й дивлюся.

- То може вернути назад Бондаренка, хай він продовжує свою безгосподарність чесно і старанно? В нього хоч заслуги перед революцією є супроти гріхів!

- Воля ваша, але я вже дещо зробив тут, і було б несправедливо щодо мене...

- Несправедливо?! Дещо зробили?! Я не бачу отого вашого “дещо”! – підвищила голос головиха.

- Нова це формація в нас, Варваро Степанівно. А набрідців усяких і потолочі без роду-племені скільки сюди до мене набралося, вони про сумлінність і не помишляють! Коли б не черниці, то взагалі... – не дочув Петро.

- Хто не працює, той і не їсть, Іване Омеляновичу, кажуть у нас!

- Та і з шушвалком цим, їдаком хтозна-чиїм, як було послухатись вас, добру й зичливу? Ледве животіємо і без нього! Додатковий же дармоїд! Що б подумали про мене, коли б я виконав вашу вказівку? Тільки остеріг ваше ім’я!.. Перцев має рацію, та й Ленський і Шерстюк одобрили б мене...

- Янчук – син червоного козака-революціонера, злочинно засудженого і тепер по смерті реабілітованого ВУЦВиКом і Балицьким. Наш суд знищив вісім душ його сім’ї, органи розпродали його обійстя, комуна безоплатно забрала його реманент, пару коней, корову з телям, різний інвентар і млин, а ви використовуєте ще й будівлі, наросвіта