У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Западала мовчанка, а далі дядько пояснював, що Федорович – це і є Трясило, з яким козаки-січовики взяли розгромно у Конєцпольського Корсунь, Канів і Переяслав та склали умову там же, яку магнат і коронний гетьман Станіславчик, - іронізував дядько, - зігнорував, а пізніше ще й  Кодак-фортецю поставив на козацьких кістках коло Січі, як занозу в її оці…

- Ти, Петре, тепер біжи в монастир з паперами, не гайся там даремне і вертайся, а ми тут докінчимо вже і без тебе, - звелів раптом Янчукові, перервавши оповіді, а той аж схлипнув із жалю, що не дослухає…

Як довго не чекав Петро біля контори, всівшись на лавочку, голови все не було. Сонце вже геть схилилося, і він врешті був змушений іти додому ні з чим.

- Не панікуй, куди вони дінуться, адже тим головиха опікується, - заспокоїв Петра дядько. – Тепер ідіть обидвоє митися, а потім приберете оте знаряддя нашої праці й сировину, - звелів він помічникам газетною мовою і почовгав, кахикаючи, чистити в кози.

Ввечері розповіді відновилися, і хлопці, полягавши спати, ще довго були під враженням від почутого.

Аж підобід другого дня в конторі комуни появився голова. Петрові його показали, коли той був біля підвід, упряжених волами. Сварився з погоничами, розмахував руками, кричав і матюкався. Петрові його поведінка не віщувала нічого доброго. Сам був невисокого зросту, кремезний, довгі його руки ніби теліпалися і були схожі на порожні рукави. Ішов перевальцем, за ним слідом хлопець і собі піднявся на східці контори.

- До мене? – запитав голова нарешті, сопучи та вистукуючи брудні чоботи.

- До вас. Ви ж голова будете?

- Чого ж прешся, не спитавши, ублюдку?! – гримнув.

Хлопець, як ужалений, нічого йому не відповів, тільки тут же подав йому до рук конверта.

- Це що ж, від Хорунжої?

- Від Варвари Степанівни вам особисто.

- Прийшла коза до воза та й про мене згадала, - розірвав він, стоячи на ганку, конверта, і почав читати, невдоволено мгукаючи. – Так-так! Ще одна господиня на цей бідний радгосп відшукалася! І за день вас не перевішаєш, прокляті! А в тебе, хлопче, губа не дура! Та ще мусиш доказати, що ти справді Янчук, а то може вуркаган який?! А це можуть тільки органи ДПУ доказати.

- Хіба головисі не вірите?

- Вірити – вір, а провіряти – провіряй, кажуть! Доведеться прийти тобі взавтра, - порадив він, посміхнувшись.

- Мені, бачте, немає де… - почав благально Петро.

- А мені, бач, яка до того справа? Радгосп тобі що? Інтернат може? – не дав він докінчити прохачеві, підвищивши голос. – Кажу, приходи взавтра! – гримнув він дверима перед Янчуком.

Наступного дня повторилося все ще грубіше.

- Не до тебе мені! Лазять тут, мать-перемать, всякі! Приходи завтра!

Ще з кілька разів повторилася та історія. Надія на авторитет головихи пропала не лише в хлопців, а й у дядька Левка, проте скаржитись не випадало, щоб не наражати проти себе голови-“опікуна”. Та врешті і у старшого терпець лопнув.

- Що твориться із владою й Радою?! І це ж іще цвіточки, як казав Таран. Напишу тобі завтра записку, підеш із нею до головихи, бо з цього не буде толку і після Покрови, а час же йде!

Хорунжа розмовляла із кимось по телефону, як до неї в кабінет вступив Янчук. Телефон на стіні цокав і дзенькав, клацав і хлипав, аж хлопцеві цікаво було, коли вона, посадивши його жестом на лаву, крутила ручку.

- Добрий, добрий! – подивилася уважно на Петра і сіла в крісло. – Ну, як тебе там прийняли і влаштували?

- І досі ніяк, Варваро Степанівно, - шморгнув хлопець носом і подав їй записку, згадавши наказ не скаржитись.

Забарно читала і перечитувала головиха ту папірину, суворішаючи, насуплюючи брови та стискаючи вуста.

- Так-так, - ніяк я тебе не влаштувала, - подивилася у вікно. – Та не журися, перемелеться і влаштуємо, хороші справи легко не робляться, - знову пішла до телефону.

- Треба б поїхати мені в комуну ненадовго, то як там?.. Ага, чекатиму дзвінка! – знову покрутила ручку.

Петро довгенько стояв посеред кабінету, не знаючи, що й думати. Головиха, ніби забувши про нього, підійшла до вікна, схилилася, вперлася ліктями і задумано почала споглядати скіс гори між кронами двох тополь, що застували їй сонце. Телефон різко задзвонив, вона взяла трубку і сказала комусь: “Іду!”

- Не хотілося мені, та без того не обійтися! – сказала ні до кого, складаючи якісь папери в течку. – Прокатаю тебе трохи машиною, бо вже дуже над тобою небо нахмарилося і дощем пахне, - пожартувала. – До комуни нас! – наказала водієві…

Янчук від отого несподіваного катання був на сьомому небі – його їде влаштовувати головиха особисто!.. Машина гарчала, смикалася, смерділа бензином, пирхала і ревла в піску, поки не вирвалась до низини й монастиря, де пасажирів прямо підкидало на вибоїнах. Та доїхати до місця їм не вдалося, - машина, почмихавши, раптом заглохла.

- Віджила вже вік ваша стара таратайка, а признатися в тому ніяк не хоче, - сказала півжартома вже літньому водієві головиха, відкриваючи дверцята, коли той ніяково взявся оглядати мотора. – Ми тимчасом, - вийшла вона з машини проворно й весело, - поглянемо на красу навкруги - рай же повсюди, а бачити його за нуждами й клопотами ніколи! Вилазь, Петре, я, завдяки тобі, хоч луку побачу й гай. Сходимо, хлопче, до джерела, та ізпиємо, як старі люди кажуть, живлющої водиці, бо у дядька водія, видно, пісня довгою буде, - заграли в її очах пустотливо-змовницькі іскорки.