У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Будемо виконувати! – відповів за обох Горішній.
- Я чекаю! – вказала вона поглядом на двері. – Виконуйте!
Довго по цьому в кабінеті панувала мертва тиша. Петро із почутого зрозумів мало, проте знав тепер напевно, що батько помер виправданим.
- То може, Варваро Степанівно, - не витримав Янчук довгої мовчанки, - дозволите, щоб я жив у комунівській читальні? Там є кімната-кухонька. Буду топити грубу, берегти газети, доглядати читальню, - благально спішив він виказати насущне.
- Це дійсно, хлопче, мабуть, єдиний вихід і для тебе, і для нас, - подивилася вона у вікно, затінене деревами. – А може в інтернат підеш?
- Нізащо не піду! Не гнівіться на мене! – запросився щиро. – Нізащо!
- Чого ж то? – пом’якшилася її мова.
- Знущатимуться там, що я контра.
- Отже, все клониться до комуни, коли так... Тобі в яку групу ходити до школи?
- В сьому. У мене є довідка, що у концесії я здав екзамени за шосту.
- Як же ходитимеш до школи, коли маєш сторожити читальню?
- Читальня ж, кажуть, працює лише вечорами, а до школи ходитиму до обіду...
- Ти й це вже обмізкував?.. А не підпалиш будинку?
- Не підпалю, їй-бо! Ось хрест святий, що буду сумлінний! – брався хреститися Петро. – Дозвольте!? Побачите, що й вчитимуся добре!.. Дядько Левко допомагатимуть мені порадами, - додав сміливіше.
- Та я тобі вірю, та ж неповнолітній ти, а часи дедалі гірші, - задумалась головиха, заходивши кабінетом, ніби щось видивляючись на підлозі.
- Буду щодня підмітати і топити в читальні, зимою відкидатиму сніг із доріжок, - продовжував переконувати Петро.
- За законом, ми повинні поселити тебе в батькову хату, - спинилася Варвара Степанівна перед Янчуком, ніби приходячи до себе.
- Там же все перебудували під школу, то як житиму? В комунівській читальні і дрова є, ми з Дмитриком їх наріжемо і нарубаємо. І кухонька є, і газети можна буде читати...
- Хто ж тобі про ту читальню підказав?
- Дядьків Левків Дмитрик. Ми з ним у одній групі вчитимемося, хоч він і старший на рік. Он він чекає мене під явором.
- Що ж ти снідав сьогодні?
- Снідав? Галушки гречані із олією і козяче молоко.
- То в дядька Левка є коза?
- Є і молоко від неї дуже смачне.
- То дядько Левко – хороший чоловік?
- Ще який хороший!
- Тоді вірю, що справишся з читальнею, але мусиш написати мені, що просишся в комуну-радгосп і відмовляєшся від батьківського майна і спадку, обіцяєш доглядати читальню при умові, що тебе буде утримувати комуна, - повеселіла Варвара Степанівна, кинувшись до столу за папером і ручкою.
Довгенько Янчук писав під диктовку Варвари Степанівни заяву в комуну-радгосп із обумовками забезпечення його харчами, дровами, світлом-гасом, одягом, білизною, книжками, шкільним приладдям і надання йому можливості відвідувати школу. Промокнувши написане Петром, головиха і собі взялася до якогось папірця і мовчала, поки не скінчила.
- А про дівчаток ти що знаєш? – спитала наостанок.
- Не знаю нічого, крім того, що сказав: Ярисю й Таню зі Степанком я лишив під двором тітки, бо до себе вона нас не пустила.
- Коли ж навідаєш могилу матері й Гриця?
- Може вже, як улаштуюсь... Діда Якима і бабу Параску я вже тут відвідав і бур’ян повиривав...
- Гаразд, хлопче, підеш до голови комуни із оцим листом, правління тепер у монастирі. Я тут, - подала вона папірчину Петрові, - усе описала, зараз іще подзвоню йому телефоном. Він у тебе і опікуном буде, коли що. Шануйся там і глядися пожежі, - погладила вона хлопця по голові, аж той мало не розплакався. – Приходь іноді до мене, як людей у кабінеті не буде.
- Хіба можна?
- Пробі, Петре! Чому ж би й ні?! Сестричку свою, Лідуню, не забув ти?
- Пропала вона десь, а хіба що?..
- Промовчав ти про неї, то й спитала. Де вона тепер?
- Може людоїди з’їли ще за рік до материної смерті?
- А матір ти ховав?
- Удвох із дідом Самохою. Яму я копав сам у мерзлому піскові, а матір несли удвох у рядні до ями і закопували удвох. У рядні, бо вже в нас нічого не було. Її горбик поряд із Грицевим під бором рядом із двором, бо не мали сили віднести далі.
- В таке й повірити тяжко! – скорбно зімкнула головиха уста.
- Матір хоч так поховали, а я бачив тисячі зовсім не похованих!
- Шануйся там, слухайся! Дядькові Левкові кланяйся, скажи, хай заходить, бо Варвара Степанівна занудьгувала за ним, - усміхаючись, відкрила вона двері, випроваджаючи Петра.
- Все зроблю, як кажете, - ледь вклонився, як учив його управитель у концесії, Янчук, знову подивувавши головиху вихованістю.
- Не сумніваюся, адже ти вговорив мене вчинити неможливе, - сказала вже з порога. – Бувай здоровий! – закрила вона врешті двері кабінету.
- Довго ти був у неї, мені вже й чекати набридло, - звернулася до Петра в коридорі Горпина.
- Дозволила жити в читальні! Ось і листа із заявою несу до голови комуни.
