У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Сиди, сиди, хлопче! – здивована його вихованістю, наказала вона Петрові і уважніше стала до нього придивлятися.

Що більше хлопець оповідав про себе: хто він, звідки та як тут опинився, то ближче головиха підсувалася до нього, аж поки зовсім не встала із-за столу і не сіла на стільці навпроти.

- Зачекайте, будь ласка, я зайнята! – сказала вона, коли хтось, видно, тутешній зайшов до неї у справах. – Перекажіть, будь ласка, щоб до мене поки-що нікого не пускали, - гукнула в двері.

- Справжня одіссея, хлопче, - нарешті сказала Варвара Степанівна, коли хлопець закінчив. – То матір твою Ганною звали? – уточнювала для себе.

- Ганною...

- Бідашня! А я дивлюся й гадаю собі, звідки мені твої очі знайомі.! – посумнішала вона. – Про батька ж чому нічого не сказав? Де він тепер?

- Батько ж, мабуть, умерли, як їх ото забрало депеу та спровадило на якийсь Тобол... Кажуть, їх реабілітували, та мабуть, неправда.

- То батько до вас не вертався?

- Як вони вмерли, то як би ж верталися? – розвів руками Петро. – А хіба що?.. За Тодося й Домашку вчора розказала мені ваша тітка Горпина, що поховала їх у Долинській, а за решту нічого не знаю. Ярисю, Тетянку і Степанка я лишив тоді під хвірткою в тітки Дарини, Гриць умер раніше, а Лідуня пропала, як у воду...

-  То батько так і не вертався сюди в Чигиринщину до вас чи до родичів? – підвелася вона і, відхиливши двері в коридор, когось гукнула і знову сіла до свого столу.

Петрик в душі перелякався, бо помітив, як головиха перемінилася в лиці, але ще більшого страху на нього нагнав вчорашній замісник Горішній, що появився в дверях.

- Ага! Я що тобі казав, покидьку?! А ти скаржитись надумав? – напався він на Янчука з порога.

Петрикова віра в успіх розлетілася на друзки, душа упала каменем в ноги, бо Варвара Степанівна якось спантеличено переводила погляд з викликаного замісника на нього і навпаки.

- Не скаржився я, - скривилися хлопцеві уста і сльози заслали йому зір.

- Одну хвилинку, товаришу Горішній, - спинила головиха замісника. – Ви що ж, приймали вже хлопця?

- Не так, щоб приймав, був він у мене.

- Ну й що? – погрізнішала головиха.

- Випровадив я його, а тепер шкодую, що не здав у міліцію.

- Покличте, будь ласка, до мене Перцева і самі приходьте незагайно, - наказала вона так гнівно, що в Петра аж серце похололо.

Поки Горішній ходив за Перцевим, вона мовчки дивилася на хлопця, а він, перемагаючи млість, таки осмілився сказати їй про хату-читальню і кухоньку тамтешню. “Все пропало!” – пронеслося в Петровій голові здогадкою.

- Товаришу Горішній! – звернулася Варвара Степанівна якимось сталевим голосом, цідячи слова, коли той повернувся, ведучи за собою Перцева. – Ще на початку минулого року був лист із підписом голови ВУЦВиКу Петровського про реабілітацію Янчука Карпа Дорошовича, як невинного і неправильно засудженого. Де той лист тепер?

- Розумієте, Варваро Степанівно, тут така річ, - повів очима Горішній, затнувшись. – Лист у нас дещо затримався без дії, а пізніше нас сповістили, що саботажник Янчук умер у лікарні.

- Як то вмер, коли вмер?! – пополотніла головиха.

- Як умер, докладно не знаю, а коли – це було приблизно в лютому-березні тієї весни, - сполотніли і Горішній з Перцевим.

- Хто виконував наказ за моїм підписом про сповіщення і вимогу повернути звільненого в’язня негайно?! – ніби рубала Варвара Степанівна рукою ошаліло.

- Здається, товариш Перцев, - повернув замісник голову до товариша, що стояв поряд.

- Вам був припис об’явити родині про реабілітацію Карпа Янчука і виклопотати його негайно на основі листа ВУЦВиКу?! – повернулась і вона до Перцева.

- Був... Але ж самі знаєте! Майно його все було вже давно продане, сім’я кудись виїхала із міста, а поки я зробив запити, його вже не було в живих, - злякано й ображено виправдовувався той.

- Лист ВУЦВиКу прийшов ще позаторік, а умер він у минулому березні. Як я маю то розцінювати, товаришу Перцев, і ви, товаришу Горішній, що за рік ви не встигли виконати рішення ВУЦВиКу і моє розпорядження по ньому?! Адже Янчук – боєць революції і син народного борця за волю народу в Чигиринщині!

- Що тут розцінювати? В окружкомі також була думка не поспішати з реабілітацією, - злобився Горішній, - ОДПУ мав її опротестувати, як незаконну!

- І знайшов вихід те вчинити вашими руками!? – тремтіли від обуру губи головихи.

- Що розцінювати? Як іти проти ОДПУ? – підгрібся в поміч Перцев. – Треба було б віддати те, чого давно немає, і оці столи й лави з кріслами, і оцей годинник у вашому кабінеті, коли хочете!

- Хіба він не придбаний на кошти виконкому? Він ваш, Петрику? – подивилася на хлопця запитливо.

- Наш, але нас же вже немає, Варваро Степанівно.

- Отож, Янчуків він! На мене не звалюйте вини! – ожвавився Перцев. – Можна було й без нашої присутності прийняти хлопця по такому питанню, - додав притишено згодом.

- Мені краще знати, як тут чинити! – стукнула кулаком об стіл головиха. – Вказівка уряду і для вас – закон! – звелася вона з крісла. – Це саботаж і я його безнаказанним не лишу!

- Не для присутніх мова ваша, - пробував заспокоїти головиху Горішній.

- Ну, тоді ось що, - проколола вона очима помічників. – Обидва