Жінка у білому - Вилки Коллінз
Ця думка промайнула в моїй голові, мов омах вогню, що виривався у вікно в даху. Я спитав чоловіка, що говорив про пожежну машину.
— Ви маєте кайла?
— Так, маємо.
— Сокири, пилки, шмат мотузки?
— Так, так, так!
З ліхтарем в руці я заметався серед юрби:
— П'ять шилінгів кожному, хто мені допоможе!
Від цих слів вони мовби попрокидались. Вічний супутник злиднів, той другий голод — голод на гроші — вмить спонукав їх до безладної діяльності.
— Двоє — по ліхтарі, якщо ви їх маєте! Двоє — по кайла та інструменти! А решта за мною — по балку!
Чоловіки загукали — пронизливими, слабкими від голоду голосами. Жінки й діти кинулися врізнобіч. Гуртом ми кинулися до найближчого покинутого будиночка. Нікого з чоловіків не зосталося коло ризниці — тільки причетник, сердешний старий причетник стояв на поваленій могильній плиті й плакав, оплакував церкву. Лакей все йшов за мною по п'ятах; його бліде, безпорадне, спотворене жахом обличчя виринуло над моїм плечем, коли ми вдерлися до напіврозваленого будиночка. Тут на підлозі валялись розкидані крокви, але вони не годилися, були залегкі. Над нашими головами пролягав сволок, ми могли дістати до нього сокирами. Сволок був міцно вмурований у стіни з обох кінців. Стеля й підлога були здерті, велика діра в даху зяяла просто в небо. Ми накинулися на сволок з обох кінців. Де там! Він так тримався, так опирались нам цегла й цемент стін! Ми били, сіпали, рвали. Сволок піддався з одного кінця і впав, полетіло додолу кілька цеглин. Вереснули жінки, що товпилися у дверях, дивлячись на нас, закричали чоловіки, двоє з них упали, але не постраждали. Ще одне спільне зусилля — і ми вивільнили другий кінець сволока. Ми підняли його й крикнули жінкам, щоб дали дорогу. А зараз до роботи! Швидко до дверей! Полум'я лине в небо, ще яскравіше, ніж досі, присвічує нам! Обережно, доріжкою через церковне подвір'я, міцніше тримати сволок і — до дверей! Удар, другий, третій — і назад! Невтримно лунає крик. Ми вже розхитали двері. Коли не піддасться замок — двері зіскочать із завісів. Ще один розгін! Удар, другий, третій — і назад. Двері загойдались! Через щілину на нас вискакують скрадливі язики полум'я. Ще один, останній розгін! Двері з тріскотом повалились. Умить запала мертва тиша, ми всі затамували подих. Дивимося: де ж тіло? Нестерпна спека обпалює нам обличчя, змушує відступити. Ми не бачимо нічого — вгорі, внизу, по всьому приміщенню не видно нічого, крім вогняної, мов живої, заслони.
— Де ж він? — прошепотів лакей, тупо витріщаючись на полум'я.
— Згорів на попіл! — простогнав причетник. — І книги згоріли. Ох людоньки, скоро й церква згорить дотла!
Тільки ці двоє і говорили. Коли вони помовкли, в нічній німоті було тільки чути, як лютує пожежа.
Що це?
Щось ніби заторохтіло вдалині... цокотять копита коней, що мчать учвал... гук численних людських голосів. Пожежники нарешті!
Люди довкола мене враз одвернулися од полум'я і як один побігли на край пагорба, пожежникам назустріч. Старий причетник хотів був податися з усіма, та йому забракло сил. Я бачив, як він сперся на один із надгробків і закричав слабким голосом: «Церкву рятуйте!» — ніби пожежники могли його почути.
— Церкву рятуйте! — ще раз вигукнув він.
Тільки лакей не зворухнувся. Він так і стояв, утопивши в полум'я порожній, безтямний погляд. Я заговорив до нього, потряс його за руку. Але ніщо не могло його розворушити. Він лише прошепотів ще раз:
— Де він?
Через десять хвилин пожежна машина була готова; один шланг опустили в колодязь за церквою, другий потягли до дверей ризниці. Коли б тепер знадобилася моя допомога, я не годен був бодай чимось допомогти. Моя енергія, моя воля вичерпались, сили виснажились, вихор моїх думок страшно й миттєво вщух — я зрозумів, що він уже мертвий. Я стояв безпомічний і непотрібний, і дивився, дивився в охоплену вогнем кімнату.
Помалу вогонь здався, збляк. Пара білими хмарами здіймалася в небо, крізь неї видніли багряно-чорні купи жару на підлозі. На хвилину запала тиша. А тоді пожежники й полісмени кинулися вперед до дверей... тихо про щось порадились... тоді двоє з них проштовхалися крізь юрбу за церковну огорожу. Серед мертвої тиші люди розступалися перед ними.
Через кілька хвилин юрба здригнулась, жива стіна помалу роздалася надвоє. Ті двоє йшли назад, несучи зірвані з завісів двері з котрогось покинутого будиночка. Вони внесли двері в ризницю. Полісмени знов заступили вхід до ризниці, а чоловіки по двоє, по троє відділялися від юрби й ставали за поліцією, щоб побачити першими. Решта чекала поблизу, аби першими почути. Серед тієї решти були й жінки з дітьми.
Вісті з ризниці помалу почали просочуватися, поширюватись по юрбі, з уст в уста, аж поки докотились і до того місця, де стояв я. Я чув, як питали й відповідали довкола мене — притишено, схвильовано, знов і знов.
— Знайшли його?
— Так.
— А де?
— Біля дверей, лежав ницьма.
— Біля котрих дверей?
— Біля тих, що ведуть до церкви. Лежав головою до дверей, ницьма.
— Обличчя обгоріло?
— Ні.
— Та обгоріло!
— Ні, тільки попечене — кажу вам, він лежав обличчям до землі.
— А хто він був.
— Лорд, кажуть.
— Ні, не лорд. Щось ніби сер. А сер — це дворянин.
— Та ще й баронет.
— Ні!
— Так!
— А що йому там було треба?
— Та вже ж нічого доброго, повірте моєму слову!
— Зумисне таке вкоїв?
— Що, сам себе зумисне спалив?
— Та я не про нього — про ризницю...
— А страшний, як глянути на нього?
— Страшний!
— Але ж обличчя, мабуть, нічого?..
— Ні, ні, обличчя ще нічого...
— Чи хтось його знає?
— Он той чоловік каже, що знає.
— А хто він?
— Лакей, кажуть. Тільки він наче з глузду з'їхав, то поліція йому не вірить.
— І невже більш ніхто не знає, хто він такий?
— Цитьте!..
Гучний, виразний голос якогось начальника змусив ущухнути тихий гомін довкола мене.
— Де той джентльмен, що намагався врятувати його? спитав голос.
— Тут, сер, ось він!
Десятки схвильованих облич обернулися до мене, десятки рук розсунули натовп, і старший з ліхтарем у руці підійшов до мене.
— Прошу вас сюди, сер, — спокійно
