Жінка у білому - Вилки Коллінз

Мій ціпок був легкий і не годився для самозахисту. Перш ніж вийти за межі Нолсбері, я зайшов до крамниці й купив доброго сільського кийка, короткого й замашного. З цією невигадливою зброєю, коли б хто причепився до мене, я міг дати відсіч будь-якому супротивникові. Коли б на мене напало двоє, я б накивав п'ятами. У шкільні роки я був непоганим бігуном, а в Центральній Америці я доволі напрактикувався — набігався.

Я вийшов з містечка бадьорою ходою, тримаючись посередині дороги.

Мрячив дощик, застилаючи все імлою, і спочатку неможливо було визначити, йде хто за мною чи ні. Але, пройшовши півдороги, милі за дві од церкви, я побачив за дощовою завісою чоловіка, що біг до мене, й почув, як десь неподалік хряснула, зачинившись, хвіртка. Я йшов усе вперед із кийком напоготові, напружено вслухаючись і вдивляючись в імлу. Не ступив я і ста кроків, як за придорожним живоплотом праворуч щось зашелестіло і троє чоловіків вискочили на дорогу.

Вмить я звернув на стежку. Двоє, що бігли попереду, спрожогу проминули мене. Але третій був бистрий, як блискавка. Він зупинився, напівобернувся і вдарив мене своїм кийком. Бив він навмання, удар вийшов не дуже сильний. Дісталось моєму лівому плечу. Я віддячив йому ударом по голові. Він позадкував і зіштовхнувся із своїми товаришами саме тієї миті, коли вони кинулися до мене. Завдяки цьому я зміг випередити їх і кинутись навтікача. Я прослизнув повз них і чимдуж помчав серединою дороги.

Двоє неушкоджених бігли за мною. Обидва були добрі бігуни; дорога стелилась під ноги рівно й гладенько, і перші п'ять хвилин я відчував, що не випереджаю їх. Небезпечно було бігти поночі. Я ледве розрізняв невиразні обриси живоплоту обабіч, і, коли б трапилась хоч яка перешкода на дорозі, я б тут-таки простягся на землі. Незабаром я відчув, що дорога спускається вниз, а тоді знов почався підйом. Коли я біг уділ, двоє почали наздоганяти мене, та на підйомі я почав одриватися од них. Часте тупотіння їхніх ніг за моєю спиною стало тихіше, і я зрозумів, що вони досить далеко. Тепер я міг звернути з дороги в поле, а вони пробіжать далі, не завваживши мого зникнення. Збочивши на стежку, я кинувся до першої ж прогалини в живоплоті, яку я швидше вгадав, ніж побачив. Виявилось, що то замкнена хвіртка. Я перестрибнув через неї і пішов полем — усе прямо, геть від дороги. Я чув, як ті двоє пробігли повз хвіртку, а за хвилину розчув, як один погукав другого, щоб той вертався назад. Тепер мені було байдуже, що вони робитимуть далі, — мене вони не могли бачити, ані чути. Я все йшов полем, а коли дійшов до межі, зупинився на хвилину звести дух.

Годі було й думати про те, щоб вернутися на дорогу, але я мав твердий намір будь-що того ж вечора добутися до Старого Велмінгама.

На небі не було ні місяця, ні зірок, за якими я зміг би зорієнтуватись. Я тільки знав, що, коли виходив із Нолсбері, вітер дув мені в спину, тож, коли вітер з дощем битимуть мені знов у спину, я, принаймні, буду певен, що йду приблизно в правильному напрямку.

Отак я і йшов полями, не зустрічаючи на своєму шляху перепон, гірших за живоплоти, канави та чагарі, що змушували мене раз у раз трохи звертати вбік, — аж поки опинився на схилі пагорба, який круто спускався вниз. Я спустився у видолинок, продерся крізь живопліт і вибрався на стежку. Коли я звернув з великої дороги, то взяв був праворуч, а тепер повернув ліворуч, щоб виправити той шлях, від якого віддалився. Попетлявши розгрузлою стежкою хвилин десять чи й більше, я раптом побачив хатину й світло у вікні. Садова хвіртка була відчинена, і я просто із стежки зайшов у двір, щоб постукати й спитати шляху.

Та не встиг я постукати, як зненацька двері хатини одчинились, і назустріч мені вибіг чоловік із ліхтарем у руці. Побачивши мене, він став і підняв ліхтаря, щоб роздивитися мене. Обидва ми сахнулися, впізнавши один одного. Мої блукання привели мене на околиці села, я зайшов до нього з іншого краю. Я знов був у Старому Велмінгамі, а чоловік із ліхтарем був не хто інший, як мій вранішній знайомець — церковний причетник.

Відколи я його бачив востаннє, поведінка його дивно змінилась. Вигляд у нього був спантеличений і підозріливий, його рум'яні щоки аж палали, а, коли він заговорив, його перші слова здалися мені геть недоладними.

— Де ключі? — спитав він. — Це ви взяли їх?

— Які ключі? — перепитав я. — Я оце тільки прийшов із Нолсбері. Про які ключі ви говорите?

— Від ризниці ключі! Господи, спаси й помилуй нас! Що мені робити? Ключі пропали! Ви чуєте? — кричав старий, схвильовано махаючи на мене ліхтарем. — Ключі пропали!

— Як? Коли? Хто міг їх узяти?

— Не знаю, — відказав старий причетник, ошаліло крутячи головою і вдивляючись у пітьму. — Я тільки вернувся. Я ж казав вам уранці, що маю сьогодні багато роботи; я замкнув двері й зачинив вікно, а тепер воно відчинене, вікно відчинене! Гляньте! Хтось заліз у вікно й забрав ключі!

Він обернувся до вікна, щоб показати мені, як широко воно відчинене. При цьому дверцятка ліхтаря відчинились, і вітер вмить загасив свічку.

— Засвітіть знову ліхтаря, — сказав я, — і ходімо разом до ризниці. Мерщій! Мерщій!

Я поквапив його, щоб він швидше вернувся в хатину й засвітив ліхтаря. Підступ, сподіватись якого я мав усі підстави, підступ, який міг позбавити мене всього, чого я досяг, чинився, може, цієї самої хвилини! Моє нетерпляче бажання швидше опинитися біля церкви було таке велике, що я не міг стовбичити без дії, поки причетник засвічував свого ліхтаря. Садовою стежкою я вийшов на моріжок.

Не ступив я і десяти кроків, як із пітьми, з того боку, де церква, виринув якийсь чоловік і наблизився до мене. Підійшовши, він шанобливо заговорив зі мною. Обличчя його я не міг роздивитись, але голос був незнайомий.

— Перепрошую, сер Персіваль...— почав він.

Я урвав його.

— Ви помилилися поночі, — сказав я. — Я не сер Персіваль.

Чоловік одсахнувся.

— Я подумав, ви мій хазяїн, — пробурмотів він спантеличено й невпевнено.

— Ви сподівалися знайти тут свого хазяїна?

— Мені велено чекати на моріжку.

Сказавши це, він одійшов.