Жінка у білому - Вилки Коллінз
Я пішов звідтіля, і думки мої знов повернулися до того, про що я думав ще вчора: через смерть сера Персіваля руйнувалася вся надія визначити Лорину особу. Він загинув — і з ним загинуло те, що було метою всіх моїх трудів та устремлінь.
А чи не можна було глянути на цю мою невдачу з іншого, правильнішого погляду?
Припустімо, він би лишився живий, — що змінилося б від того? Чи міг би я, навіть в ім'я Лори, погрозити йому публічним викриттям його таємниці, коли я з'ясував, що злочин сера Персіваля полягав у тому, що він присвоїв собі права іншої людини? Чи міг би я ціною свого мовчання запропонувати йому признатися у змові проти Лори, коли б я знав, що внаслідок мого мовчання справжній спадкоємець буде позбавлений належного йому законно маєтку, а також належного йому по праву титулу й звання? Ні! Не міг я цього зробити. Коли б сер Персіваль зостався жити, його таємниця, від якої, не відаючи істинної її суті, я так багато сподівався, нізащо не лишилася б таємницею. Я не мав би права ні промовчати про неї, ні розголосити її, як гадав раніше, заради поновлення зневажених Лориних прав. З простої чесності я був зобов'язаний негайно вирушити до тієї невідомої мені людини, чиї спадок і титул викрав сер Персіваль. Я мав би відмовитися від своєї перемоги тієї самої миті, коли б вона дісталася мені, цілковито й беззастережно віддавши її в руки тому незнайомцеві. І знов опинився б віч-на-віч з усіма труднощами, що заступали мені шлях до мети, точнісінько, як опинився перед ними нині! Мені випадало боротися далі, і я був сповнений рішучості подолати всі труднощі.
У Велмінгам я вернувся спокійний, почуваючи ще більшу певність у власних силах, ніж досі, і в тому, що доведу справу до кінця.
Мій шлях до готелю пролягав через площу, де жила місіс Катерік. Може, зайти знов до неї, побачитися ще раз? Ні. Звістка про смерть сера Персіваля, та сама єдина несподівана для неї новина, вже, напевне, дійшла до неї кілька годин тому. Місцева газета видрукувала того ранку докладний звіт про судове дізнання — я не міг додати нічого нового до того, що вона вже знала. Мені перехотілося спонукати її до сповіді. Згадалось, яка ненависть промайнула на її обличчі, коли вона сказала: «Для мене не може бути несподіваних вістей про сера Персіваля, окрім вісті про його смерть». Пригадалося, з яким прихованим інтересом вона розглядала мене після цих своїх слів, коли я рушив до дверей. Якесь почуття глибоко в моєму серці — чомусь я знав, що почуття це правильне, — відвертало мене від нової зустрічі з нею. Я звернув на іншу вулицю, вбік од скверу, й пішов просто до себе в готель.
Коли через кілька годин я сидів, одпочиваючи, в ресторації, до мене підійшов офіціант і вручив мені листа на моє ім'я. Мені сказали, що смерком, коли ще не засвітилися ліхтарі, його принесла якась жінка. Перш ніж устигли до неї заговорити чи розгледіти її, вона пішла, не зронивши й слова.
Я розпечатав листа. Ні числа, ні підпису. Почерк явно змінений. Та я ще й не дочитав першого рядка, а вже знав, хто мені пише. Місіс Катерік!
Я переписав листа дослівно. Ось він.
Оповідь продовжує місіс Катерік
Сер, Ви не повернулися, як обіцяли. Та дарма — я вже знаю новину і сповіщаю вас про це листовно. Чи запримітили Ви щось особливе в моєму обличчі, коли йшли від мене? Я тоді подумала собі: чи не настав нарешті день його погибелі й чи не Ви той обранець, через якого він загине? І Ви й справді це зробили.
Як я чула, Ви були настільки слабодухі, що намагалися врятувати його. Коли б Вам це вдалося, я мала б Вас за свого ворога. Але Вам це не вдалось, тож я маю Вас за свого друга. Ваші розпити загнали його вночі до ризниці. Ваші розпити, без Вашого відома і всупереч Вашому бажанню, послужили справі моєї ненависті і втолили мою жадобу помсти, якій двадцять три роки. Дякую вам, сер, хоч Ви й не потребуєте моєї дяки.
Я почуваюсь зобов'язаною перед чоловіком, що це вчинив. Чим же я можу Вам відплатити? Була б я ще молода, я сказала б Вам: «Приходьте! Обніміть і поцілуйте мене, якщо хочете». Я пішла б навіть на це — і Ви б не відмовилися від мене, сер; ні, не відмовилися б років двадцять тому. Але нині я вже стара жінка. Що ж! Я задовольню Вашу цікавість і таким чином сплачу свій борг. А цікавість Ваша була дуже велика — Вам так хотілось дізнатися дещо про мої особисті справи, коли Ви приходили до мене! Про мої особисті справи, що їх вивідати Ви б ніколи не спромоглися без моєї допомоги, мої справи, що їх Ви не знаєте навіть тепер. То Ви їх знатимете — я задовольню Вашу цікавість. Я постараюся зробити все, що зможу, щоб догодити Вам, шановний мій молодий друже!
Ви, мабуть, були ще малим хлопчиком у 1827 році. А я була в той час вродливою молодою жінкою і жила в Старому Велмінгамі. Чоловік мій був нікчема й дурень. Я також мала честь познайомитись (байдуже, як) із одним джентльменом (байдуже, з ким). Я не називатиму його. Навіщо? Ім'я, яке він носив, йому не належало. Тепер Ви це знаєте так само добре, як і я.
Краще я розповім Вам, як він втерся до мене в довіру. Я зроду мала смаки справжньої леді, а він цьому потурав. Іншими словами, він захоплювався мною і робив мені подарунки. А яка жінка устоїть перед захопленням чоловіка та подарунками, особливо перед подарунками? Надто коли тобі дарують саме те, чого тобі хочеться. Він був досить кмітливий, щоб це розуміти. Більшість чоловіків це розуміє. Звісно, за те він чогось хотів, як і всі чоловіки. І чого ж він хотів, як Ви думаєте? Та дрібничку. Всього лише ключа від ризниці нашої парафіяльної церкви й ключа від шафи, що там стояла, але так, щоб мій чоловік нічого
