Жінка у білому - Вилки Коллінз
Я, як міг, ухилявся від прямої відповіді на це запитання. Тепер, як ніколи, необхідно було думати про обачність. Краще було не говорити містерові Вонсборо про те, що я вже переглядав оригінал. Тож я сказав секретареві парафії, що займаюсь однією родинною справою, яка вимагає поспіху. Мені, мовляв, треба сьогодні ж відіслати в Лондон деякі довідки, а перегляд копії (за певну плату, звісно) дасть мені змогу заощадити час, щоб не їхати у Старий Велмінгам. Я додав, що, коли мені згодом знов буде потрібна метрична книга, я звернуся в цій справі до контори містера Вонсборо.
Після цього пояснення я не почув ніяких заперечень проти того, щоб допустити мене до копії. Послали клерка принести книгу із сейфа. Через якийсь час він вернувся. Копія була така сама завбільшки, як і оригінал, різниця була тільки та, що палітурка дубліката виглядала ошатніше. Я сів за вільний письмовий стіл. Руки мені тремтіли, голова горіла — я відчував, що треба не виказати свого хвилювання перед присутніми людьми. Трохи оговтавшись, я розгорнув метричну книгу.
На титульній сторінці були рядки, написані вибляклим чорнилом. Ось які там були слова:
«Копія метричної книги парафіяльної церкви у Велмінгамі, виконана на моє розпорядження й зіставлена, запис за записом, з оригіналом особисто мною. Підпис: Роберт Вонсборо, секретар парафії». Під цим підписом уже іншою рукою написано: «тривалістю від 1 січня 1800 року до 13 червня 1813 року».
Я почав переглядати вересень 1803 року. Знайшов запис про шлюб чоловіка, якого звали Волтером, знайшов великий запис про одруження двох братів. А між цими записами, в самісінькому низу сторінки...
Нічого! Ані найменшого сліду, ані натяку на запис шлюбу сера Фелікса Глайда й Сесілії Джейн Елстер не було в дублікаті метричної книги!
Серце моє мало не вистрибнуло з грудей, я трохи не задихнувся від хвилювання. Я глянув ще раз — я боявся повірити власним очам! Ні! Сумніви розвіялись. Реєстрації того шлюбу в книзі не було. Копії записів були розташовані точно в тому самому порядку, на тих самих місцях, що і в справжній метричній книзі. Останній запис на відповідній сторінці стосувався до чоловіка, котрого, як і мене, звали Волтером. Унизу під ним було порожнє, незаповнене місце, надто мале й вузьке, очевидно, щоб у нього втиснути запис про шлюб двох братів, котрий і в копії, як і в оригіналі, займав верх наступної сторінки. Це незаповнене місце пояснило мені все! І в оригіналі воно було порожнє від 1803 року до 1827 року, аж поки сер Персіваль з'явився у Старому Велмінгамі. Саме тут, у Нолсбері, можна було виявити підробку, перевіривши копію метричної книги, а саму підробку зроблено там, у Старому Велмінгамі, в справжній книзі!
Голова мені пішла обертом — я мусив ухопитися за стіл, щоб не впасти. З усіх підозр, які викликав у мене цей відчайдух, жодна й близько не наближалася до істини. Думка, що він не був, зовсім не був сером Персівалем Глайдом, що він мав не більше прав на своє ім'я, титул баронета і маєток, ніж найбідніший з його наймитів, ні разу не приходила мені до голови. Спочатку я гадав, що він, може, батько Анни Катерік, потім думав, що, може, він був її чоловіком, але справжнє лиходійство цієї людини було далеко за межами моєї фантазії.
Ницість цієї підробки, розміри й зухвальство злочину, жахливі наслідки для самого лиходія в тому випадку, якби підробка виявилась, — усе це разом приголомшило мене. Тепер мені стали зрозумілі постійні тривога, неспокій цього негідника, відчайдушні напади нестримного буйства, що чергувалися з нікчемною слабодухістю; безумна підозріливість провинної совісті, через яку він запроторив Анну Катерік до будинку для божевільних і скоїв страшний злочин проти своєї дружини, на підставі пустої підозри, нібито вона, як і Анна, теж знає його таємницю! Розкриття цієї таємниці загрожувало йому в колишні часи смертною карою через повішення, а нині — пожиттєвою каторгою. Викриття цього злочину навіть у випадку, якби ті, хто постраждав через його підробку, пощадили його й не притягли до відповідальності, одним ударом позбавляло його імені, титулу, маєтку, суспільного становища — всього, чим він заволодів шляхом ошуканства. Ось у чому полягала його таємниця — і тепер вона була в моїх руках! Одне моє слово — і дім, маєток, титул баронета переставали належати йому. Одне моє слово — і він би пішов у широкий світ вигнанцем, без імені, без гроша, без друзів. Усе майбутнє цього чоловіка висіло на волосині, залежало від мене — й він знав це нині так само добре, як і я!
Ця остання думка протверезила мене. Інтереси, куди дорожчі за мої власні, залежали від обачності, що повинна була відтак керувати кожним моїм кроком. Від сера Персіваля можна було сподіватись якого завгодно підступу. В своєму відчайдушному становищі він піде на будь-який ризик, не зупиниться ні перед яким злочином — ні перед чим, аби тільки врятувати себе.
Я трохи поміркував. Насамперед необхідно було закріпити свідчення, яке я щойно відкрив, записати його на той випадок, коли б мене спіткала біда. Треба було поставити це свідчення поза межами досяжності сера Персіваля. Копія метричної книги надійно зберігалася в сейфі містера Вонсборо. Але оригінал книги в ризниці, як я в тому переконався на власні очі, був далеко не в такому становищі.
Зваживши на все це, я вирішив негайно повернутися до церкви, знов просити допомоги в причетника й зробити потрібну мені виписку з метричної книги, перш ніж піти спати в готель. Я тоді ще не знав, що потрібна нотаріально завірена копія і що мій власний витяг не може правити за документальний доказ. Я не знав того й ні в кого не міг спитати потрібної в такій справі ради, бо хотів зберегти свої наміри в таємниці. Тепер єдиним моїм бажанням стало якомога швидше повернутися в Старий Велмінгам. Містерові Вонсборо я пояснив, як умів, свою трохи дивну поведінку, що, звісно, впала йому в око; поклав плату на його стіл; домовився, що через день-два напишу йому, й вийшов з його контори. Голова мені паморочилась, серце шалено калатало, і весь я був неначе в лихоманці.
Вже сутеніло. Мені спало на думку, що
