ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

— Ми вирушати на зустріч з її кроволевською високавістю! — вигукнув ВДВ, прямуючи до виходу з печери.

Вийшовши надвір, він закотив на місце величезний круглий камінь і стрімголов помчався на божевільній швидкості.

Подорож до Лондона

Під місячним сяйвом велике жовте пустище загадково мінилося в молочно-білій імлі. Великий Дружній Велетень натхненно мчав уперед.

Софія в нічній сорочечці зручно вмостилася в раковині правого вуха ВДВ. Насправді вона сиділа на його краю, там, де вухо загиналося і утворювало своєрідний дах, який надійно захищав дівчинку від шалених поривів вітру. До того ж шкіра всередині вуха була м’яка, тепла і мовби аж оксамитова. Ніхто ще, подумала вона, не подорожував з таким комфортом.

Софія визирнула зі свого сховку й побачила, як унизу зі свистом проминають безлюдні ландшафти Країни Велетнів. Вони рухалися з неймовірною швидкістю. ВДВ відштовхувався від землі з такою силою, ніби до його ніг були прилаштовані ракети, і з кожним кроком злітав у повітря мало не на тридцять метрів. Проте він ще не розігнався до своєї найшаленішої швидкості, коли все довкола зливається в одну розмиту смугу, вітер завиває, як навіжений, а його ноги мовби взагалі не торкаються землі. Зазвичай це ставалося трохи пізніше.

Софія почувалася втомленою, адже вона вже довгий час не спала. Тепер їй було тепло й зручно. Вона задрімала і проспала невідомо скільки часу.

Коли прокинулась і визирнула за краєчок вуха, краєвид унизу зовсім змінився. Довкола буяла зелень, виднілися гори й ліси. Було ще темно, але місяць сяяв яскраво, як і перед тим.

Зненацька, не зменшуючи швидкості, ВДВ різко повернув голову ліворуч. Уперше за всю подорож він вимовив кілька слів.

— Дивися хуткаво туди! — сказав він, показуючи в той бік своєю сурмою.

Софія довго придивлялася туди, куди він показував, і врешті крізь темряву розгледіла величезну хмари куряви, що мчалася за якихось триста метрів від них.

— Це велетні гасати учвал до додому після полюванення, — пояснив ВДВ.

Тоді й Софія їх побачила. У сяйві місяця було видно, як з диким тупотом повз них проноситься потворне стадо дев’ятьох напівоголених велетнів-людожерів. Вони мчали з витягнутими вперед шиями, зігнутими в ліктях ручиськами і, що найогидніше, з роздутими, як барабани, пузами. Вони робили гігантські стрибасті кроки і мчали з неймовірною швидкістю. Від оглушливого тупоту їхніх ножисьок здіймалися ветенські клуби пилюки. За якихось десять секунд їх уже не було видно.

— Багато манюніх хлопчиків і дівчатів більше не поспливають у своїх ліжечках, — сказав ВДВ.

Софії стало погано, але ця зловісна зустріч ще більше додала їй рішучості виконати до кінця їхню благородну місію.

Приблизно за годину ВДВ почав уповільнювати ходу.

— Ми вже в Англії, — раптом повідомив він.

Незважаючи на темряву, Софія побачила, що вони опинилися в країні зелених полів, розмежованих охайними живоплотами. Виднілися порослі деревами пагорби, почали з’являтися дороги, по яких рухалися машини з увімкненими фарами. Щоразу, коли перед ними зринала така дорога, ВДВ спритно її перестрибував, і жоден водій не зауважував нічого, окрім темної тіні, яка стрімко пролітала над його головою.

Зненацька нічне небо осяяла помаранчева заграва.

— Ми вже близькаво до Лондона, — проголосив ВДВ.

Він ще трохи уповільнив ходу і почав обережно роззиратися довкола.

Повсюди виднілися грона будинків, але вікна в них не світилися. Було ще занадто рано прокидатися.

— Нас можуть побачити, — попередила Софія.

— Ніколиво мене ніхто не бачувати, — впевнено заперечив ВДВ. — Ти забувати, що я вже століттями вдмухую сони і ще жоднаве людське створінькало не бачувало мене навіть краєм окастика.

— Але я ж побачила, — прошепотіла Софія.

— Ну, — завагався він, — це так. Але ти бути дуже-байдуже найперша.

Наступної півгодини все відбувалося так швидко й тихо, що Софія, сховавшись у вусі велетня, не розуміла, що й відбувається. Вони пересувалися вулицями, проминаючи будинки й крамнички. Яскраві ліхтарі, обмаль людей на вулицях, машини з увімкненими фарами. Проте ВДВ ніхто не помічав. Неможливо було збагнути, як це йому вдається. Його рухи зачаровували. Він мовби розчинявся в тінях. Він линув — це було єдине слово, яким можна було описати його манеру рухатися, — він безшумно линув з одного темного місця до другого, не зупиняючись ні на мить. Вулицями Лондона линув велетень, і його чорний плащ зливався з нічними тінями.

Цілком можливо, що одному чи двом запізнілим перехожим могло здатися, ніби вони побачили височенну темну тінь, що стрімко ковзнула тьмяним провулком, але вони однак не повірили б власним очам, присоромлюючи себе, що непристойно бачити те, чого на світі не буває.

Нарешті Софія й ВДВ прибули туди, де росло багато дерев. Це була велика галявина, яку перетинала дорога, неподалік блищало озеро. Довкола не було ані душі, і ВДВ вперше за багато годин дозволив собі зупинитися.

— У чому річ? — прошепотіла Софія, не розтуляючи вуст.

— Я бути трохи в баламуті, — відповів ВДВ.

— Ви все чудово робите, — прошепотіла Софія.

— Ні-ні, — заперечив ВДВ. — Я цілковитно розгублюваний. Я в баламуті.

— Але чому?

— Бо ми поспішати в центр Лондона і раптовано опинилися на зеленавім пасовищі.

— Не хвилюйтеся, — прошепотіла Софія. — Це і є центр Лондона. Це називається Гайд-парк. Я в цьому впевнена.

— Ти жерти вату.

— Я не жартую. Клянуся вам. Ми майже на місці.

— Тобто біля палацу кроволеви? — не міг повірити ВДВ.

— Палац через дорогу, — прошепотіла Софія. — Тепер моя черга все вам казати.

— Куди нам? — запитав ВДВ.

— Прямо.

ВДВ рушив уперед через безлюдний парк.

— Тепер стійте.

ВДВ зупинився.

— Бачите попереду велике кільце-розв’язку, відразу за парком? — прошепотіла Софія.

— Бачите.

— Це Гайд-парк-корнер.

Навіть тепер, коли до світанку була ще ціла година, по кільцю Гайд-парк-корнеру рухалося доволі багато машин.

— Посередині стоїть височезна кам’яна арка зі статуєю вершника на коні. Бачите її? — прошепотіла Софія.

ВДВ придивився з-поміж дерев.

— Я бачувати її, — підтвердив він.

— Як ви гадаєте, якщо добре розбігтися, чи зможете ви перестрибнути через увесь Гайд-парк-корнер понад аркою і вершником, і приземлитися на тротуарі з того боку?

— Легковато, — відповів ВДВ.

— Ви впевнені?

— На сто пурцентів! — запевнив її ВДВ.

— Але запам’ятайте — ні в