ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль
За хвилину ВДВ перестав збивати сни. Тепер банка по вінця наповнилася великими бульбашками, дуже подібними на звичайні мильні бульки, тільки ще кращими та яскравішими.
— Дивися, дивися! — сказав ВДВ.
Найближча до горловини булька сповільна вилетіла з банки і полинула вгору. Слідом за нею вилетіла друга. Тоді третя й четверта. Невдовзі всю печеру заповнили сотні неймовірно барвистих бульок, що повільно витали в повітрі. Це було казково! Софія побачила, що всі вони наближалися до виходу з печери.
— Вони відлітають, — прошепотіла Софія.
— Звичайно, — підтвердив ВДВ.
— А куди?
— Це все манюні соники-крихотульки, я їх ніколиво не використовую, — пояснив ВДВ. — Вони повертатися в таємничу Країну Сонів, щоб возз’єднатися зі справжніми сонами.
— Я щось не надто розумію, — сказала Софія.
— Сони сповнені загадковності й чарів, — відповів ВДВ. — Не намагай себе їх зрозуміти. Поглянь у велику банку і побачувати сон, який ти хотіла показати кроволеві.
Софія задивилася у величезну банку. На самому її дні щось несамовито билося об стінки і підстрибувало.
— О Господи! — зойкнула вона. — То це він?
— Це саме він, — гордо підтвердив ВДВ.
— Але ж він... він жахливий! — вигукнула Софія. — Він постійно підстрибує! Він хоче вирватися звідти!
— Бо це жахомастик, кошмаріон, — пояснив ВДВ.
— Ой, але ж я не хочу, щоб через нас королева бачила кошмарний сон! — захвилювалася Софія.
— Якщо їй мають наснитися велетні, які поїдати хлопчиків і дівчаток, то що ж це може бути, як не кошмаріон? — здивувався ВДВ.
— Ні-ні! — бідкалася Софія.
— Так-так, — заперечив їй ВДВ. — Сон, у якому поїдають манюніх дітолахів, це найщуренніший кошмаріон у світі. Це жахомастик, коцюрюбен і кльоц. Трійко в одному. Він навіть гіршіший за той, який я вдмухачив сьогоднині в Тілогриза.
Софія дивилася на страхітливий кошмар, що не переставав лютувати в банці. Він був набагато більший за інші сни. За розмірами й формою скидався на драглисте індиче яйце кривавого кольору. Було моторошно дивитися, як він гатив собою об стінки банки.
— Я не хочу давати це королеві, — простогнала Софія.
— Я думати, — сказав ВДВ, — що твоя кроволева буде щаслива мати кошмаріон, який могти порятувати безліч людських створінькал від кривавих пащек велетнів. Я правий чи лівий?
— Мабуть, таки праві, — зітхнула Софія. — Це треба зробити.
— Вона хуткаво очуняє від нього, — заспокоїв дівчинку ВДВ.
— А в ньому є всі найважливіші речі? — перепитала Софія.
— Коли я вдмухачу цей сон у спальню кроволеви, — запевнив ВДВ, — їй наснитися кожна-прекожна деталька, з якої ти просити замісити цей сон.
— І те, як я сиджу на підвіконні?
— Ця частина вигодняво відрізнятися від усіх інших.
— І про Великого Дружнього Велетня?
— Про нього я додав цілий гарнявий кавалєрчик, — запевнив ВДВ.
Говорячи це, він дістав меншу баночку, спритно перелив у неї з великої банки лютого жахомастика і міцно закрутив покришку.
— Ось і все. Ми готові, — оголосив він, узяв свою валізу і поклав у неї меншу баночку.
— А навіщо вам брати цю величезну валізу, якщо у вас лиш одна банка? — запитала Софія. — Ви ж можете покласти банку собі в кишеню.
ВДВ подивився на неї й усміхнувся.
— Клянуся всіма сонами, — проказав він, витягаючи банку з валізи, — у твоїй голові не тільки сонні жабурястики! Я бачувати, що ти дещо таки торопіпаєш.
— Дякую вам, щедрий добродію, — усміхнулася Софія, зробивши на столі маленький реверанс.
— Ти готова вирушати? — запитав ВДВ.
— Готова! — вигукнула Софія.
Її серце закалатало на саму тільки думку про те, що вони замислили зробити. Яка божевільна затія! Можливо, їх обох запроторять до в’язниці.
ВДВ одягнув довжелезний чорний плащ і поклав у кишеню банку. Тоді взяв свій сурмоподібний снодув і повернувся до Софії, що й досі сиділа на столі.
— Банка зі еоном у мене в кишені, — сказав він. — Ти будеш сидіти поруч з нею?
— Ніколи в житті! — крикнула Софія. — Я не буду сидіти поруч із цим жахіттям!
— А де ж ти тоді сидітимеш? — здивувався ВДВ.
Софія уважно оглянула його з голови до ніг.
— Якби ви були настільки люб’язні, — сказала вона, — і повернули одне своє дивовижне вухо так, щоб воно стало схоже на мисочку, то мені було б там дуже зручно.
— Клянуся всіма сонами, це чудесенна ідея! Це бамбулясно! — вигукнув ВДВ.
Він почав сповільна розвертати своє праве вухо, аж доки воно стало подібне на величезну мушлю, обернену до неба. Потім він підняв Софію і поклав її туди. Вухо, завбільшки з величезну чайну тацю, мало такі самі звивини й заглибини, як і людське вухо. Там було дуже зручно.
— Сподіваюся, що не провалюся всередину вуха, — мовила Софія, відсовуючись подалі від великого вушного отвору.
— Не треба цього робити, — застеріг її ВДВ. — Мені тоді каркасно болітиме мій вухастик.
Сидіти у вусі ВДВ було добре ще й тому, що можна було шепотіти прямо в нього.
— Ти мене лоскотуєш, — скривився ВДВ. — Не треба там непосидячити.
— Я постараюся, — пообіцяла Софія. — Ми готові?
— Ай-я-яй! — заволав ВДВ. — Нероби цього!
— Я нічого не робила, — розгубилася Софія.
— Ти дуже-байдуже гучнява! Ти забути, що я чую все у п’ятдесят разів голосніше, ніж ви, а ти репетувати мені просто в мій вухастик!
— Ой Божечку, — пробурмотіла Софія. — Я про це забула.
— У тебе не голос, а громовиця і сурмовиця!
— Вибачте, будь ласка, — прошепотіла Софія. — Так нормально?
— Ні! — крикнув ВДВ. — Здається, ніби ти стріляти з мушкетера!
— То як мені з вами розмовляти? — ще тихіше прошепотіла Софія.
— Ні! — залементував бідолашний ВДВ. — Не треба, прошу ласка! Кожне-перекожне твоє слово, наче вибух бомбуляра в моєму вухастику!
Софія спробувала шепотіти, майже не розтуляючи вуст. Аж сама не почула власного голосу.
— Тепер краще? — спитала вона.
— Кращіше, — відповів ВДВ. — Тепер я чувати тебе дуже-байдуже добриво. То що ти хотіла мені балачкувати?
— Я хотіла знати, чи ми
