ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль
— Тоді вона прокинеться і відразу подумає: «Ой, який жахливий сон. Я така рада, що це тільки сон». А тоді вона підніме голову з подушки і що вона побачить?
— А що? — не второпав ВДВ.
— Вона побачить маленьку дівчинку Софію, яка сидітиме у неї на підвіконні, справжня й жива, просто перед її очима.
— А як ти зможеш сидіти на підвіконні у кроволеви, поясни мені? — здивувався ВДВ.
— Мене туди посадите ви, — пояснила Софія. — І тут почнеться найгарніше. Якщо комусь наснилося, що на підвіконні сидить маленька дівчинка, а тоді він прокидається і бачить, що ця маленька дівчинка справді там сидить, — отже, цей сон здійснився, правда?
— Я, здається, починаю торопіпати, до чого ти ведеш, — пожвавився ВДВ. — Якщо кроволева знає, що частовина її сну правдива, то вона може повірити, що й решта сну — правда.
— Десь так, — погодилася Софія. — Але спочатку я ще мушу сама її в цьому переконати.
— Ти хотіти, щоб їй наснитися Великий Дружній Велетень, котрий теж буде базікалачити з кроволевою?
— Саме так, — підтвердила Софія. — Бо лише ви єдиний зумієте їй пояснити, де знайти інших велетнів.
— Але я не бажаю, щоб мене застрільбили її солдукати, — розгубився ВДВ.
— Солдати там тільки перед палацом, — пояснила Софія. — А ззаду там величезний парк, де немає жодного солдата. Парк оточений височенним муром з гострими піками, щоб ніхто туди не заліз. А ви зможете просто його переступити.
— А звідки ти знати про палац кроволеви? — здивувався ВДВ.
— Торік я була в іншому сиротинці, — сказала Софія. — Він був у Лондоні, і ми там скрізь гуляли.
— А ти допоможеш мені знайти цей палац? — запитав ВДВ. — Я ще ніколиво в животі не скрадатися нишпорно по Лондону.
— Допоможу! — впевнено пообіцяла Софія.
— Я страхопуджуся Лондона, — зізнався ВДВ.
— Не бійтеся, — заспокоїла його Софія. — Там повно маленьких темних вуличок, а в нечисту годину там майже немає людей.
ВДВ обережно підняв Софію великим і вказівним пальцями і делікатно поставив її на долоню другої руки.
— А палац кроволеви дуже-байдуже великий? — запитав він.
— Величезний, — відповіла Софія.
— То як ми тоді знайдемо її соноспальню?
— Це вже ваша турбота, — сказала Софія. — Ви великий практик у таких речах.
— І ти абсолютно впопереконана, що кроволева не посадить мене в зонопарк разом з вухорогами і слонобаками?
— Звісно, що ні, — запевнила Софія. — Ви станете героєм і вам більше ніколи не доведеться харчуватися ойгірками.
Софія побачила, як широко розплющились очі ВДВ. Він аж облизав губи.
— Ти справді в цьому впевнена?! — перепитав він. — Більше не буде гидомирних ойгірків? Ти не вішувати мені локшинку на вухастики?
— Навіть якби ви захотіли, то ніде б їх не дістали, — сказала Софія. — Бо люди їх не вирощують.
Це була остання крапля. ВДВ скочив на ноги.
— Коли ти хотіти, щоб я замісити цей дивовижнявий сон? — запитав він.
— Тепер, — сказала Софія. — Відразу.
— А коли ми побачуємо кроволеву?
— Сьогодні, — відповіла Софія. — Щойно ви впораєтесь зі сном.
— Сьогоднині? — вигукнув ВДВ. — Чому таке раптонацьке поспішайло?
— Якщо ми не можемо врятувати дітей сьогодні, то зможемо це зробити для тих, хто міг би постраждати завтра, — пояснила Софія. — До того ж я дуже зголодніла. Я цілу добу не мала ані крихти в роті.
— Тоді нам треба дуже-байдуже поспішайлити, — сказав ВДВ, рушаючи назад до печери.
Софія поцілувала кінчик його великого пальця.
— Я знала, що ви допоможете! — зраділа вона. — Ходімо! Швидше!
Замішування сну
Було вже темно. Настала ніч. ВДВ разом із Софією, що сиділа в нього на долоні, побіг у печеру, засвітив сліпучо-яскраве світло, що сяяло невідомо звідки, і поклав Софію на стіл.
— Прошу ласка сидіти тут, — звелів він, — і не базікалачкати. Я мушу вслухатися в тишу, коли замішую такий цибатий багатосерійний сон, де багато серів і серок.
ВДВ квапливо подався углиб печери. Дістав величезну порожню банку завбільшки з пральну машину, притис її до грудей і підбіг до поличок, на яких стояли тисячі менших баночок зі снами.
— Сони про велетнів, — бурмотів він собі під ніс, переглядаючи етикетки. — Велетень жере людські створінькала... ні, не цей... не цей... ось цей!.. І ще цей!..
Він схопив ці баночки, відкрутив покришки і перехилив їх у величезну банку, притиснуту до грудей. Софія встигла побачити, як маленькі кульки кольору морської хвилі булькнули з однієї банки в другу.
ВДВ побіг до другої полички.
— Тепер, — пробурмотів він, — я хотіти сони про хіхіхатки для дівчуваток... і про страхохатки для хлопесят.
Від захопливого збудження ВДВ мало не літав поміж поличками, де в банках чаїлися п’ятдесят тисяч снів, і безпомилково знаходив те, що йому було потрібно.
— Сони про маніпупсічну дівчинку, — бубонів він сам до себе. — І сони про мене... про ВДВ... нумо-нумо, хуткавіше, не бари себе... ну, куди я, до бісера, це засунув?..
Так тривало, може, з півгодини, доки ВДВ відібрав усі необхідні сни і переклав їх у величезну банку. Потім він поставив цю банку на стіл. Софія мовчки за всім спостерігала. На дні банки вона виразно бачила з півсотні кульок кольору морської хвилі, що, наче медузи, тихенько пульсували. Іноді кулька лежала на кульці, але кожна з них була окремим сном.
— Тепер ми їх перемішувати, — повідомив ВДВ.
Він підійшов до шафи, в якому тримав пляшки із шумбурбулькою, і витяг звідти отакенну збивалку для яєць. То була збивалка з ручкою, і якщо за неї покрутити, тоді внизу зі свистом починають вертітися лопасті. Отож нижню частину цієї збивалки вій запхав у банку зі снами.
— Тепер дивися, — сказав ВДВ і почав швидко крутити ручку. Бризки зі свистом ляскали об скляні стінки банки. Збивалка змішувала сни у піну кольору морської хвилі.
— Бідненькі! — поспівчувала їм Софія.
— Вони нічого не відчувати, — сказав ВДВ, крутячи ручку. — Сони не подібні на людські створінькала чи звіроток. Вони не мати мозковини.
