Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— Учениця? — спитала Іра, коли ми розминулися.

— О, так! — кинув легковажно. — Сестра отого хлопця, який пише вам любовні писульки.

— Тоді начувайтеся, — весело мовила Іра. — Завтра про вас загуде вся школа. Діти мають до таких речей надто гострий інтерес.

— Загуде й перегуде, — відказав ніби й безтурботно. — Інтерес швидко згасає, особливо при повторах.

— Сподіваєтеся на повтори? — спитала вона.

— Звісно! — потвердив я. — По-моєму, ви здекларували, що я вам подобаюся. Окрім того, самі вибрали не київські вулиці для проходок, де нас ніхто не впізнає, а ці, а тут такі речі надто очевидні. Отже, маємо їх спокійно приймати чи сприймати.

— Отже, ви не тільки настирливий, делікатний, а й мужній? — спитала іронічно.

— А ще колишній таємний п’яниця, — додав я. — Сподіваюся, що для вас не секрет й інші мої вади?

— Ні, не все про вас знаю, — мовила Іра. — Одного принаймні.

Я поставив брови сторч, дивлячись на неї з-під прихилених повік.

— Маєте почуття гумору, — це прозвучало, здається, як комплімент, і я ще більше здивувався.

— Ви прониклива, — сказав поважно. — Але, по-моєму, це одна з пильно прихованих моїх вад. Так само, як настирливість, делікатність та мужність. До речі, ми прийшли.

Двір — порожній, хоч, бувши наладнований сьогодні на невдачі, а ще й зустрівши Надю Сегеду, ученицю, яка вміла всміхатися, ставлячи лінію маленького рота навкосину, цілком твердо налаштувався, що, попри дощ, у дворі чи принаймні на ґанку стоятиме важка, розгрузла постать господині, заступаючи двері в дім, у які мав увести дівчину, тобто стоятиме, як монументальна сторожа замку, отож, ведучи легковажну балачку з Ірою, вільною частиною мозку обмірковував, як вийти з такої ситуації, і нічого розумнішого не придумав, як чемно відрекомендувати Іру як свою дівчину, котра приїхала до мене… ну, приміром, із Житомира, давши старій зрозуміти, що зі своїми стосунками не криюся, а ще, коли вона приїжджа, то часто їй не навдокучатиме. Але двір і ґанок були підозріло порожні, отож я не міг завести Іри в дім, сказати б, легально, бо навряд на таке пряме пояснення стара не пустила б нас у дім, а ще й у дощ — не аж так позбавлена такту, адже й учителькою звалась. І я був так упевнений у цій ще одній непередбаченій зустрічі, що трохи й розгубився, адже залишалося дві можливості: провести дівчину в дім крадьки чи зробити широкого жеста й завітати разом з нею до господині, офіційно назвавши, тоді стара напевне дала б нам спокій, відтак дістав би легальну можливість приводити дівчину до себе по тому. Але вчинив неприпустиму помилку: не підготував до того Іри, зайнятий базіканням та обдумуванням ситуації, отож третьої речі вчинити не встиг, а починати перемовини, вступаючи у двір, було запізно, принаймні для цього треба було зупинитися, а вікна господині, хоча й заляпані краплями, досить прозорі, щоб нас побачити. Окрім того, входити в розмову з Ірою після того, як я двічі запевнив її, що їй мою квартиру цілковито зручно відвідувати, — а тепер починати хитромудро крутити хвостом? Отож залишалося мужньо пропустити Іру у хвіртку перед собою, — хоча й не сумнівався, що попереду викопано приховану яму, а ще й на додачу приготовано символічну цеглину, — а собі податися слідом, уже цілком негероїчно балансуючи на линві, ізсуканій із моєї відчайдушності та страху.

—  Тут поведу вас, — тихцем сказав, розчинив двері, які дико зарипіли, власне заверещали, бо хто б їх змащував, коли нема господаря, а може, це рипіння заступало господині дзвінка й собаку, які попереджують про прихід гостей, і вона ніколи не дозволила б ті двері змащувати.

Отже, потрапили в темного коридорчика, де з економічних засад електричний патрон був, але без лампочки, і я цілком твердо посподівався, що коридорець освітиться різко відчиненими дверима, хоч той простір і потемнить відразу господинина постать, — тоді б я ще встиг би зіграти намислену інтермедію, але й того не сталося, отож поспішив відчинити двері свої й пропустив Іру, галантно намагаючись чимшвидше вивести її з небезпечного простору, тобто учинив цього разу, як справжній кавалер.

Тиша в домі була страхітлива, отож поспішно накинув защіпку і міг перевести подиха й удатися до речей галантних: допомагав скинути дівчині досить-таки промоклого плаща. Річ у тім, що господиня ніколи не заходила до мене, як я був удома, а як мене не було — напевне: я помічав перекладені книжки на столі чи щось таке, адже ще мій покійний батько казав, і я це засвоїв, як безсумнівного урока: жінка ніколи не покладе річ на те місце, куди клав її чоловік. Інколи господиня стукала до мене, але вкрай рідко, і знову-таки не заходила, а запрошувала до себе, а загалом усі потреби розв’язувалися після того, як верещали вхідні двері з моєї-таки спонуки, тоді вона назустріч і виходила.

Отак я й увів у свій «храм» дівчину, отож цей день, попри певні ускладнення, згадати б зустріч із Надійкою Сегедою, нещасливий не був. До речі, ота Сегеда якось підходила до мене й запитувала, що значить її прізвище, і я походя придумав версію, буцім її предки називалися Середа, але один із них не вимовляв «р» (до речі, і Надійка не вимовляла «р»), отож заміняв його на «г» — так і з’явилася Сегеда; а те, що ця капосниця таки роздзвонить про мене у школі, а ще й доповість господині, бо вона якась її далека родичка й часом заходить допомогти, не має мене турбувати, адже я зовсім не прагнув із Ірою легковажного зв’язку, якого мав би від людей ховати.

Отож вимів усі ці гризоти з голови, мов сміття, як чинить це Надійка Сегеда, допомагаючи господині, бо переді мною стояла мило усміхнена дівчина, предмет моїх еротичних снів, а це вже вище від перебутих хвилювань. І тут я, скидаючи плаща, а перед цим поставивши на столі чвертку, із жахом подумав: питво ми купили, а закуски в мене