Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— Ірина Володимирівна? — спитав хлопець, хитро на мене позираючи.

— Так, — мовив я поважно.

— То онде вона йде, — мовив тоном юного єзуїта хлопець.

Стрепенувся й побачив, що зі шкільних дверей вийшла кругленька, карачкуватенька, з типово вчительським обличчям жіночка, у класично вчительській одежі, старша від мене принаймні удвічі, але йшла не в наш бік, а до іншого приміщення в глибині двору.

— А іншої Ірини у вас нема? — по-дурному спитався.

— Ні, іншої нема, — тим-таки тоном юного єзуїта відповів учень.

— То не та, — сказав я на позір легковажно й подався геть, увіч відчуваючи спиною тріумфа капосника, якого недаремно вигнали з уроку і який знайшов у мені несподівану розвагу, адже напевне впізнав у моїй персоні вчителя, миттю укмітивши, що я недаремно не знаю, як по батькові ту Ірину, адже вчителі у свідомості учнів без імені по батькові не існують.

Невідь-чому цей удар був ще відчутніший, як хибна зустріч у книгарні. Вирішив більше сюди не приходити, та й незручно це було, бо час робочий, я навіть попросив підмінити мене, що робив уперше, вигадавши якусь дурну причину; вікна ж між уроками було замало, щоб змотатися туди й сюди, а ще дочікуватися перерви. Варіант — використати місце роботи для зустрічі — відпадав, залишалося дві речі: подальше обшукування електричок і марна сподіванка на випадковість. Отож, подумав собі я: чи не краще тобі, бовдуре, переконати себе, що свою гадану зобов’язаність задовольнив, та й перестати казитися, а коли перестанеш казитися, зникнуть і еротичні сни, адже писав один стародавній поет (це вже мої теперішні алюзії): «Бо як любов затаїш, стане сильніша вона», — а інший його доповнив, звістивши, що «воскресаючий птах продовжує мертвого птаха»; третій із того племені застеріг: «Та не дуріть себе ви — труду того шкода»; четвертий же додав: «Сни — це потолочена і поруйнована дійсність», але це все покриває одкровення Станіслава Оріховського, мислителя середини XVI століття: «У природі немає нічого такого, що б сильніше хвилювало розум людини, як зустріч із жінкою» — на жаль, цю останню істину я засвоїв, уже бувши літнім і навіки самотнім, однак тоді, замолоду, очевидячки вже мав відчуття такої рації, адже не міг припинити пошуків. Отож їх і не припиняв, покладаючись уже на біблійне, хоч не знав тоді й Біблії: «Шукайте і знайдете» (Матвій, VII — 7), бо мені, очевидячки, настав «час шукати» (Еклезіяст, III — 6). І я її знайшов.

Так, знайшов! Ще й дуже просто, десь через тиждень, відколи почав розшуки; власне, вийшов до електрички на той час, коли зустрівся був з Ірою вперше, зайшов у той-таки вагон і побачив її на тому-таки місці. Ба місце поруч виявилося вільне. Уже сам факт такої простої розв’язки ребуса в кросворді мене вразив; признатися, навіть пошкодував, був-бо готовий до випробувань складніших.

Іра широко всміхалася назустріч.

— От бачите, — сказала, коли сів поруч. — Минуло менше п’яти років, поки зустрілися. Випадковості не така вже рідкісна річ.

Але це увіч не була випадковість, бо я, шукаючи, повернувся на старе місце, а вона, напевне бажаючи, щоб її знайшов, також на те ж місце прийшла.

І ми знову захоплено проговорили цілу дорогу; до речі, я признався, що шукав її, але не цілком, про обшуки електричок не говорив, тільки про те, що кілька разів виходив так, як оце сьогодні, на давнє місце і що раз поїхав на станцію, де теоретично мала бути її школа. Розповів і про юного єзуїта, що її розвеселило.

— Це я його, капосника, вигнала з уроку, — сказала. — Славне хлопча і здібне, але дурне: закохалось у мене й написало любовну записку. А як хитро придумав ту записку передати! Щось писав і озирався, щоб я помітила й записку відібрала. А там стояло: «Ірино Карлівно, ви красива!» Ну, я його й погнала з класу.

Так я довідався, як її по батькові.

— То у вас дві учительки Ірини? — спитав.

— О так! Але Ірина Володимирівна вчителька природознавства, а не літератури, тут капосник збрехав. Ловко вас провів, очевидно, побачив конкурента.

І вона знову засміялася.

Отже, цей конкурент, тобто юний єзуїт, мені таки допоміг: переконався, що про місце роботи сказала правду, але як часом непросто буває дійти тієї правди. Сповістила, зрештою, і своє по батькові; я використав цього момента і спитав про прізвище, але вона викрутилася, прорікши, що дівоче прізвище — це у світі щось вельми непевне, отже й сама витворила своєрідного афоризма, хоч і певною мірою сумнівного, коли згадати про старих дів. Зрештою, і сама логіка була ефемерна: коли прізвище дівоче, то хіба не належить його називати, хоч би яке непевне, як категорія, воно було?

Вона ж сприйняла цю поправку як жарт, засміялася, але прізвища не сказала, можливо, для того, щоб я згодом продовжив розшуки, які увіч її втішали, що мало би втішати й мене. Так ми дісталися Києва, а коли я знову зібрався провести її до тролейбуса, звістила, що цього разу їде трамваєм, так само десятим номером, а на пропозицію погуляти разом вулицями Києва рішуче відмовилася, звістивши, що й сьогодні в неї безліч справ. Тоді я, уже не бувши такий сором’язливий, рішуче сів до трамвая разом із нею, звістивши, що й мені треба в цей бік, отож проїдуся до її зупинки.

— А до якої треба вам? — спитала.

— На зупинку далі від вашої, — сказав я, звісно, не знаючи, до якої потрібно їй. — А коли дозволите — до тієї, що й вам.

Розмова відбулася, коли трамвай уже рушив, а ми сиділи поруч на задньому сидінні.

— То ви настирливий? — спитала вона.

— О ні! — мовив цілком щиро. — Як скажете, так і буде!

Задумалася, і ми