Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук
— То так чи ні? — перепитав я.
— Я таки справді дуже зайнята, — сказала тихо, дивлячись перед собою напруженим поглядом. — Але коли ви такий настирливий… — і знову замовкла.
— То що, коли я такий настирливий? — перепитав я.
— Давайте завтра приїду тією ж електричкою на вашу станцію і ми десь там у вас поблукаємо.
Сказала те дивним, сухим, навіть офіційним голосом, знову-таки на мене не дивлячись, але це не дуже обходило, бо спалахнув радістю. Поклав руку на її і стиснув.
— Домовились! — сказав.
— Тоді ваша зупинка буде зараз, — мовила тим-таки голосом вона.
— Гаразд, — згодився я, зводячись. — До завтра! І вибачте за настирливість!
— О, чоловікам настирливість буває потрібна! — сказала й усміхнулася, а коли всміхалася, обличчя її осяювалося, хоча очі залишалися холодні й напружені. Але й це мене мало обходило, адже домігся того, чого праг, якщо… Якщо завтра тією електричкою вона приїде. Розповідав мені приятель, саме той, котрий боявся сільських цвинтарів, а він був, попри розум і начитаність, трохи й ловеласний, що дівчата мають набір засобів, щоб делікатно відшити випадкового залицяльника, і один із них, найкращий і найпоширеніший: призначають побачення, на яке не з’являються, очевидно, мають від того, як він казав, свій «кайф», бо хоч і хлопці немало дурять дівчат, також дістаючи при цьому «кайф», не відстають у цьому й вони, а не раз і перевершують. Щодо цього мій приятель навіть склав дотепного афоризма: «Що таке любов? Це взаємне одурювання», — і значною мірою, як мені здається і зараз, мав рацію. Загалом цю істину теоретично я знав, але іншого виходу не було. Отож трамвай зупинився, я вийшов і захотів повторити те, що було минулого разу, тобто став на тротуарі й нерушно дивився в її бік. Іра мені легко всміхнулася, підвела руку на прощання й відвернулася. Трамвай рушив, але до мене не озиралася, мимо проплив її профіль, а профіль у неї був гірший, як анфас, і дівчина напевне це мала б знати. Але я залишився задоволений. Чому? Бо не належав до випадкових залицяльників, принаймні мав підстави так гадати, — ниточка ж між нами потовщала, і її сплітав не тільки я, а це вже неабищо. Знову-таки, чому? Бо життя мені наповнювалося, і я тим розв’язував немалу проблему — виривався із цупкого зашморгу самотності, адже інші засоби вчинити те були мені незвісні чи й неможливі. Так, я ще не відчув глибокого упоєння наукою, коли відкриваєш для себе давніше незвісний чи поверхово збагнений текст і починаєш занурюватися в нього, як у воду, добачаючи там, як під водою, незвісний і дивовижний світ. Відтак починаєш пізнавати реалії того з’явленого світу, і пізнані реалії від того оживають і починають сплітатися в картину, як писав Павло Русин із Кросна: «Справді, приємніше те, що відкрите великим зусиллям, те, що в надрах таїть наша велика земля», — і недаремно цей давній поет закликав себе й інших зі свого племені нести радість для вчених. Ота радість згодом стала і для мене смислом існування. Власне, тоді, замолоду, відбувалося щось схоже, але текстом, який відкривався для мене, ставала інша душа, не моя, а істоти цілком іншого складу, способу мислення та відчування — ось чому це давало спершу таку радість. Але коли так, то найщасливішими людьми на світі треба признати Дон Жуана й Казанову, які тільки те й робили, що змінювали об’єкт захоплення, отже ціле життя — доросле, звичайно — перебували в процесі пізнання супротилежних собі душ. Але це не так. Я помітив, — звісно, не тоді, а тепер, проживши немалий вік, — що трапляється немало людей, які люблять книгу, немало читають, навіть збирають цінні бібліотеки, а інтелекту й глибокого духовного розвитку не здобувають. Очевидно, річ у тому, що згадані ловеласи та й книжники скачуть по хвильках, а не поринають у глибину вод, отож таємний світ незвіданих явищ залишається для них заслонений. Тобто їхнє дно не в глибині вод, а на їхній поверхні, а дно — це завжди завершення шукань. Отож вони тільки й знають, що відчувають дно, а не процес щасливого вглиблення із щастям відкриття перед цим запечатаних таїн. Коли перенести це в площину поданого мною символу, кросворда чи ребуса, останні цікаві для розгадування тільки доти, доки є нерозгадані, а нерозгадані клітини кросворда такими й залишаються, відтак розгадувачі викидають газети у сміття. Ті ж ловеласи, чи розгадувачі, чи книжники, хто не відає щастя поринання, ніколи ані книги, ані жінки, ані кросвордів не пізнають до кінця, отже кросворди заповнюються тільки в тій частині, котра доступна їхньому знанню, — ось чому вони не знають справжнього задоволення. Але, з другого боку, є і жінки, і книги, детективи наприклад, якими захоплюєшся, здавалося б, так, що й світу не бачиш, але, прочитавши, цілком тратиш до них інтерес, бо справжньої глибини в них нема, а дно мілке.
7
Спав я тривожно. Еротичні сни з Ірою чи з будь-ким не снилися (до речі, об’єкти таких снів бувають реальні, інколи цілком несподівані, наприклад хтось, до кого досі не мав жодного інтересу, а часом цілком нереальні чи, може, випадково зустрінуті й ніби твердо забуті), але привиджувалися лабіринти, знову-таки у вигляді якогось кросворда: я ввійшов через двері в голу квадратову кімнату, перейшов через неї до сусідньої, потім ще до однієї — ця мала два чи три виходи; я ж вибрав той, котрий вів просто, але зайшов у кімнату тупецеву; повернувся, відчинивши двері, але кімната, до якої повернувся, була інша, відтак потрапляв у новий тупець, тоді знову повертався і заходив у нові двері, що вели до ще однієї квадратової кімнати, тоді до ще кількох, поки натрапив на таку, що мала вже
