Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— Отже, усе гаразд?

— Цілковито, — сказав я.

— Ще одна незнайома риса: відчайдушність, — сконстатувала Іра. — І це мені подобається.

Дощ, на щастя, перестав. Провів Іру на станцію, але вона не захотіла, щоб їхав разом із нею в Київ. Однак не міг із нею розлучитися, може тому, що відав: у голову полізуть усілякі думки, бо, як людина аналітична, не зможу не обміркувати ситуації, а обміркувати не дасть господиня; чекає на мене неприємна розмова, я розладнаюся, а саме цього хотілося якнайменше — праг ще хоч трохи покупатись у своєму щасті.

— Не можу з тобою зараз розлучитися, — щиро признався я.

— Гаразд, тільки до тролейбуса зі мною сідати не будеш.

— Чому?

— Бо поки що так треба, — твердо мовила.

Пообіцяв, відзначивши подумки: цього разу їхатиме тролейбусом, а не трамваєм, отже має два місця зупинок, коли поїздка трамваєм не була відвідним маневром. Але не все зразу. Загалом перетравити нову інформацію мені було конче треба, але маю заспокоїтися для того. «Спокою, чорт забирай!» — сказав подумки, увіходячи до вагона. Зрештою, поспішати додому теж річ не конечна. Міг би ще звернути до лісу й там поблукати, хоч набрався б мокроти. Утім, байдуже, аби знову не почався дощ. Окрім того, недопиту чвертку я завбачливо поклав до кишені плаща, отже матиму й обігрівок.

Ми вигідно повсідалися — вона біля вікна, я поруч — і захоплено проговорили цілу дорогу. Віднайшлася й несподівана тема: виявляється, ми однаково понароджувалися в Житомирі; до речі, і про це щодо мене відала давніше, отож прорекла:

— А чи знаєте, що я ваша землячка?

— Не «ваша», а «твоя», — поправив я.

— Твоя, — згодилася, усміхнувшись, і оповіла, що народилася й провела дитинство на Кашперівській вулиці, у двоповерховому будинку із червоної цегли, і що спогади залишилися всякі: добрі і недобрі, але сентимента має. Згодом батько її перевівся на роботу до Києва, були на те поважні причини, яких вона не знає й досі.

Але дещо знала, через це й сповістила:

— По-моєму, у матері, — сказала, усміхаючись, — закрутився якийсь там роман, хоч і мала вже двоє дітей.

— Отже, в тебе є брат чи сестра?

— Сестра, — відказала вона. — Але від мене старша, і в нас із нею нічого спільного, тільки й того, що ми сестри.

— Здається, у сестер це річ звичайна. У братів інакше: або непереступна дружба й самовідданість, або гостра ворожнеча.

— А в тебе з братом дружба чи ворожнеча? — спитала, і я знову відзначив (ніби щось клацнуло всередині), що знає і про брата.

— Дружба, — відказав. — Міцна і непохитна дружба, яка була між нами завжди.

— Тоді ти щасливий, — сказала протяжно. — Хотіла б, щоб у мене із сестрою була дружба.

— А в Житомир після переселення приїжджала? — спитав я.

— Ні! Часом хочеться, а часом — щось відлякує. Не знаю!

— А я їжджу часто, навіть потребу таку маю. Надто як ухопить за горло самота.

— Ну, тепер про самоту забудеш, — мовила, усміхнувшись.

— Коли не зникнеш, — сказав я.

— Чому так сказав?

— Сказав та й усе, — мовив я. — Маєш звичку зникати. Отак завієшся десь. І я пропав навіки.

Це був напівжарт, ще й з відповідним тоном сказаний, але цього разу вона не сприйняла гумору.

— Ніде не подінуся, — сказала гостро.

— Оцього й хочу, — мовив, беручи її за руку й ніжно погладжуючи. — Ти моя загадкова незнайомка!

— Незнайомка? — здивувалася Іра. — По-моєму, усе вже пізнав.

— Пізнав, але про тебе нічого не знаю, — сказав я, дивлячись у вікно. — Про мене знаєш, а я про тебе — нічого. Дивно, правда?

— Елементарно, — сказала трохи й сердито. — Я тобою цікавилася, а ти мною — ні.

І це була правда. Коли навчався в університеті, її бачив; одного разу на якомусь вечорі перекинувся навіть кількома незначними фразами, але не переконаний, чи була то вона, чи хтось інший. Але у свідомість мою таки ніколи не входила. Ось чому допитувалася, чи випадково сів тоді, першого разу, в електричці, побіч. Запитання слушне, логічне. Відтак поцікавився, чи пам’ятає, як ми на якомусь вечорі перекинулися кількома фразами.

— То була не я, — сказала. — З тобою до сьогодні ніколи не розмовляла.

Зрештою, я й сам трохи дивувався. Річ у тому, що маю велику пам’ять, по-справжньому велику, і дуже й дуже рідко помиляюся, але цього разу сказати щось напевне таки не міг. Тож змовчав: зрештою, яке це має значення? Більше цікавило інше. Страшенно хотілося запитатися: а чому не хоче, щоб провів її додому, але незвідь-чому відчував, що про це зараз запитувати не варто. Отож почав розповідати їй про Житомир, про те, що прожив там дев’ятнадцять років, а батьківський дім мій на Петровській вулиці, побіч із парком.

— Пам’ятаю той парк, — ожила Іра. — Мати часто водила туди мене на прогулянку. І до нас підійшов якось чужий чоловік. І потім цей чоловік розмовляв з матір’ю не раз; і був то завжди той самий. Часто давав мені цукерки, і це були цукерки «Клишоногий ведмедик», але я чомусь не любила тих цукерок і викидала, хоч до цукерок змальства мала велику слабкість.

— То й був її коханець? — спитав я.

— Не знаю, чи були вони коханцями, — сказала Іра. — Але до того йшлося, бо мама просила мене, щоб я про того чужого дядю нікому не розказувала, що той, мовляв, дядя дуже хворий і йому треба з кимось поговорити. «А звідки ти його знаєш?» — спитала я.