Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

І мене втретє обдало морозом: а що, коли історія, оповіджена Ірою, і ця, що її під враженням тієї згадав, — та сама? Тобто: а що, коли її мати і є Калиновська? Це було неймовірно, але в такому разі легко пояснити, де оте Ірине джерело інформації щодо мене й моєї родини, — вона відала, що в мене брат, ще й старший від мене, що я родом таки з Житомира, правда, назви вулиці, на якій ми мешкали, не знала, але приходила з матір’ю, бувши дитиною, таки в парк поруч із тією вулицею.

У моїй голові почали потріскувати мозкові волокна, бо неймовірність завжди жахає. Річ у тім, що десь у тому часі (здається, точно сказати годі), коли Іра з матір’ю виходили на прогулянки до парку, мій батько і справді важко хворів, щось у нього було: не тільки давалися взнаки рани, здобуті у війну, а й відмовляла печінка, і він тижнями не міг їсти. Тоді його клали до лікарні й годували штучно. Потім виписували, і він певний час не ходив на роботу. Дивні речі? А таки дивні! Але я на ту пору, коли почалася ця історія, ще не вірив у гру випадковостей, навіть любив казати, що випадковість — це вияв закономірності, якої не відаємо, але не всі нитки тут пов’язувалися. По-перше, Кашперівська вулиця велика й довга, і там може бути поселено безліч жінок, які не мають прізвища Калиновська, а чоловік, котрий підсідав у парку до Іриної матері, не конче мав бути моїм батьком. Мною Іра могла цікавитися з простого дівочого інтересу, а відомості про мене (досить скупі, скажемо) могла дістати від однієї з моїх однокурсниць; здається, вона зналася зі Світланою Миколайчук, з котрою я трохи дружив, але цілком платонічно, отож дещо їй про себе розповідав.

Але ці контраргументи звучали в мені чомусь слабше, аніж аргументи, і я вирішив, при черговій зустрічі з Ірою, — а побачення ми призначили через тиждень біля тієї ж електрички (бо вона така зайнята, така зайнята!), — розпитатися щодо цього докладніше. Знову-таки ані подумала розшифрувати свою зайнятість, так само продовжувала не бажати, щоб я знав, де вона живе; ба знову забув запитати її прізвище.

Саме так у мені й почав вибудовуватися ще один сектор кросворда з ребусним наповненням, але не тільки ці ребусні розмисли переповнювали тоді мене, було й інше, що відганяло їх, неважило й заперечувало, промовляючи, що я, мовляв, жертва мислительного перенапруження, отож починаю будувати не на камені твердого знання, а на піску здогадів та уявлень, а це ніколи доброго результату не дає. Тож на мене напливала тепла чи й гаряча хвиля, а ще й підігріта хмелем, бо допив усе, що було у плящині, а саму бережливо опустив в урну для тих, хто це добро розшуковує. І мені здалося, що хоча дощ і продовжує сіятися, але на небі світить сонце, що хоча хмари й запнули окоєм щільною завісою, але вони не сірі, а ясно-сині. І тут я побачив, що з газонів починають виростати зелені пагони трави і через те в густому, насиченому водою повітрі витворюється легенький туман, і саме в такому тумані паростя найшвидше й проростає, витворюючи зелені серпанки, що провисають над газонами ледь помітним мревом. Ні, подумалося мені, для кросворда й ребусів у ньому (бо це ускладненого типу головоломка, котрої на папері точно не віддаси) ще буде тиждень довгого часу, отож чого мені гризтися тим усім зараз, коли зелене мрево не тільки погойдується над газонами, але запливає в моє нутро й переповнює мене по вінця, адже я щасливий, адже я не самотній; адже я налитий живою водою; адже струмок, із якого та вода, таки вона — Іра, отже мушу думати про неї ніжно, замиловано, мрійно, таж-бо не робот я, запрограмований на розгадки заплутаних загадок, та й чи часто зі мною трапляється таке, що трапилося сьогодні? І я пішов, ніби припіднятий у повітря, а може, й припіднятий, бо став легкий, майже невагомий, а в голові коливалися зелені клубені, адже давно не вживав алкоголю, ще відтоді, як дав собі твердого зарока, тобто коли перестав упиватися. До речі, подумалося мені: і це вона знає, а таке навряд чи могла розповісти їй мати. Могла розповісти Світлана Миколайчук, бо я їй часом душевно звірявся, а ще двом-трьом друзям… Але що це я, знову вдаюсь до вивірянь? І я почав, як уявно й моя господиня там, на станції, складати один до одного зелені прутики, щоб ув’язати зеленого віника, а відтак вимести з голови всі ті ребуси, і хай вони горять жовтим вогнем. І вони згоріли жовтим вогнем, а я, порожньоголовий і щасливий, поплив хідниками, як надута кулька, а щастя, як казали давні християни, є сестрою глупоти, котра вища усякого розуму.

Дивно, але в електричці я задрімав, хоча ніколи не сплю в електричках, а дивно тому, бо збуджені люди до сну спонуки не мають; очевидячки, збудження було таке сильне, що вичерпало мене, а ще алкоголь. Але нічого не снилося, просто вимкнувся, а коли випірнув із тієї темної ями, то вже під’їжджав до своєї станції і ледве встиг вискочити. Помітив, що землею тягнуться справжні сутінки, заповиваючи і ліс, і хати у свої тканки. Жахливо не хотілося йти додому, бо фізично не міг сьогодні розмовляти з господинею, а коли б це сталося, напевне, наговорив би їй дурниць. На щастя, дощ перестав, і я пройшов стежкою до лісу, але в ліс не заходив, рушив узліссям, і до мене чи з лісу, чи від станції попливла музика, підсилена, як ударними інструментами, татахканням коліс поїзда, який плив між дерев, уже світячи вікнами, — як довгий звір із великою кількістю очей, але віддалік здавалося (чи то потяг швидко рухався), що його оперезано світлою смугою, як золотим пасом. Зрештою, зустрічатись із господинею я побоювався ще з однієї причини: вона могла б уловити від мене запах алкоголю, що посилило б її агресивність. Сон мене збадьорив, але ненадовго, бо тією мірою як накопичувалися й гусли навколо сутінки, то