Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

і холодним поглядом, що його мала, коли сів із нею до трамвая (на цю оказію я вирішив до поїзда зайти), або висісти, коротко перемовитися і, зрештою, поїхати наступною електричкою, чи й зайти до цієї, якщо дощ посилиться. Була, зрештою, ще одна можливість: повести її до себе, але таке ставив на останньому місці, одне через господиню, — я вже казав, як ставилася до компаній, а особливо до «дівок», — а друге, навряд чи дівчина, яка вдруге зустрілася з хлопцем, та ще й така остережна, захоче піти на парне усамітнення. А дощ припускав, і я, стовбичачи на мості, мовчки той дощ проклинав і заклинав, визнаючи, що в цій історії щось постійно мені перешкоджає. Обличчя мав мокре, одежа швидко воложіла, але не міг зрушити з місця, бо бажав побачити електричку звіддаля. Навіщо? Одна з химер збожеволілого від любовної пристрасті.
8

Але вона приїхала і вийшла з поїзда, правда, з іншого вагона, що й зрозуміло: сідати до освоєного потреби вже не було, свіжа й усміхнена, ніби раділа, що погода випала саме така, отже від блукань зі мною мала реальну підставу відмовитися.

— Люблю дощ, — сказала задиристо. — То що робитимем?

— Можливостей дві, — сказав я, відчуваючи, що губи мої схололи, а за комір потрапила водяна струмка. — Перша: ще раз прокататися до Києва, а друга — йти до мене. Вибір ваш!

— А до вас зручно? — спитала, коротко позирнувши.

— Цілком, — героїчно збрехав я. — Кімната з окремим виходом у коридор.

Задумалася на мить, ніби вирішувала, а я завмер, чекаючи відповіді, адже йшлося не просто про вибір місця сховку від дощу: коли спиниться на електричці, стосунки наші залишаться на попередній стадії, коли ж на квартирі, наслідків від господині передбачити не можу, але наші стосунки напевне зміняться.

— Отже? — спитав я, приймаючи на обличчя чергову порцію крапель.

— А це далеко?

— На таких станціях далеко не буває, — пожартував я, — принаймні ближче, як від Святошина до Дарниці.

— Це вже напевне, — засміялася й вона. — Тоді ходімо до вас. Звісно, якщо це зручно.

— Цілковито! — знову героїчно сказав я і повернув до сходів, що вели на моста, відверто кажучи, такого повороту не сподівався. — А чим вам подобається дощ?

— Настроєм, — сказала. — Дощ — це завжди музика!

Зауваження мені сподобалося, бо такі речі розумів. Дощ — це й справді музика, але коли сидиш самотньо, загорнувшись у пледа, повільно покурюєш і дивишся у вікно, за яким топиться в синьому мороці ліс. Коли в хаті і не дуже тепло, а в мене ніколи не бувало дуже тепло — господиня палила вугіллям та дровима, і ті дрова мав обов’язком нарубувати я, також вносити їх та вугілля до грубки; палила ж вона, бо коли б це чинив я, то напалював би ґрунтовніше, принаймні сьогодні, але господиня увіч ощаджувала паливо, через що стіна в моїй кімнаті нагрівалася ледве-ледь.

— Може, купимо чогось зігрітися? — запропонував я так само героїчно. — Бо в мене, правду кажучи, не вельми тепло.

— А ви ще не купили? — іронічно спитала.

— Звісно, не купив, — мовив я, — бо, по-перше, не знав, яка буде погода; по-друге, що виберете, тобто куди подамося; по-третє, таких речей без погодження не роблю.

— То ви не тільки настирливий, а й делікатний?

— Так, — відповів категорично. — Я не настирливий і делікатний.

— Музей добродійств? — спитала.

— Якостей, — поправив я. — І поки що не музей!

— Тоді я й справді не проти трохи погрітися.

— Але ж любите дощ, — її тоном сказав я.

— Звісно, — широко всміхнулася, — але коли є де і як погрітися.

Зайшли до магазинчика, але вибір там був мізерний, тільки погане кріплене вино сурогатного походження й горілка. І я вчинив так, як той мудрак, котрий пропускає жінок уперед, маючи підозру, що попереду конечно буде яма чи звалиться на голову цеглина. Отже, вибрати галантно запропонував їй.

— Але ж… — мовила трохи розгублено вона.

— Звісно, — сказав я, — нічого пристойного нема. Сподівалися, що будуть кримські вина?

Ми купили чвертку, і я опустив її в кишеню плаща, принаймні там її господиня напевне не побачить.

— Ви з питущих чи непитущих? — спитала Іра вже надворі, за цей час дощ посилився.

— При нагоді, — сказав я.

— Усе залежить, скільки нагод трапляється, — мовила ригористично.

— У мене мало, бо я жук-самітник, ще й категоричний ворог таємного пияцтва.

— Так кажуть усі таємні п’яниці, — сказала вона, мило всміхаючись.

— Багато знаєте таємних п’яниць? — поцікавився я.

І тут усмішка з її лиця зникла, власне розтала, ніби змита оцим дощем.

— Ненавиджу п’яниць, — різонула черствим голосом. — Але ви студентом, здається, випивали?

Я аж став. Знала про мене навіть такі сокровенні речі, звідки?

— Такий період справді був, — мовив твердо. — Але недовго.

— Будемо сподіватися, — сказала. — Зрештою, знаю, що отямилися. Ви надто серйозний, щоб стати п’яницею.

— Вражений вашою поінформованістю.

— Такий маю ґандж, — мовила з милою усмішкою, яка знову воскресла на її почерствілому від ригоризму обличчі. — Намагаюся знати все про людей, які мені подобаються.

— Але щоб ті, хто вам подобається, нічого не відали про вас, — уколов я, ніби й пропустивши, що вона майже освідчилася мені.

— Це вже напевно, — засміялася. — Ще довго йти?

Але тут сталася невеличка пригода: назустріч статечно ступала одна з моїх учениць із старших класів. Щасливо розширила очі, уздрівши мене із супутницею, її маленький ротик став навкосину — подоба усмішки чи гримаси.