Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— І ти батькові про це розказала? — спитав.

— Ні, не я, а сестра. Я ж розповіла сестрі!

— Печальна історія, — мовив я. — І картаєш себе за те?

— Так, — посмутніла Іра. — І досі картаю, бо зробила щось недобре. Маю дурний характер: коли роблю щось недобре чи не так, потім довго мучуся.

— Тоді мені пощастило, — пожартував я. — Принаймні можу бути певний, що мені неподобного не вчиниш.

— Гадаєш? — спитала, не сприймаючи мого гумору й тепер.

— Хочу так думати, — сказав я.

На цьому приїхали до Києва, і я провів її до тролейбуса (таки тролейбуса й десятки), Іра сіла біля вікна, і ми знову закохано й пильно одне на одного дивилися, аж поки машина рушила. І я залишився сам із своїми думками та враженнями.

Стільки всього пережив і такого разючого, що, відверто кажучи, уже хотілося залишитися на самоті, аби перетравити. Дощу начебто не було, хоча щось ледве видне сіялося, додому бажання повертатися не мав, тим більше, що там чекала кам’яна істота, яка вже приготувала всі належні їдкі слова, як колись готував мій батько пруття, — він так його й називав, — для плетіння верш, але риби моя господиня ловити не збиралася, а складала те пруття-слова в цупкого віника, яким і збиралася вимести мене зі свого дому, як сміття.

Отже, проблема перша, думав я, ідучи до свого улюбленого Ботанічного саду при університеті: доведеться шукати квартиру, а цього не дуже хотілося, бо навчальний рік завершувався, я готувався вже й тепер до вступу в аспірантуру, отже мав наміра невдовзі зі своєї станції виїхати, а прописку мав таки в цієї баби, адже мене послали туди за розподілом, — це вважалося добрим призначенням, бо неподалік столиці. Отже, коли звідти піду, треба буде перепрописуватися; до речі, ця прописка мала значення і для вступу до аспірантури, бо певною мірою дорівнювала київській. Зрештою, я міг би, перепрописавшися, залишатися жити на станції, а до Києва доїжджати, як їздила на місце роботи Іра, тож тут, гадав, усе якось влаштується, хоча було смертельно важко братися до таких справ. Був ще один вихід: упослідитися перед господинею, перепросити й пообіцяти, що більше такого не трапиться, але тоді я поранив би свою кавалерську честь та й гордість, довелося б також узгоджувати такі речі і з Ірою. Правда, невдовзі стане тепло, і ми могли б знайти прихистка просто неба, але чи погодиться вона на це? Адже коли ми не просто залицяльники, а вже пов’язалися таїною з’єднаної плоті, повинні мати для того захищене місце.

З такими думками доплівся до Ботанічного саду й мусив покріпитися з недопитої чвертки — нутро наповнилося теплом. Лавки були мокрі, отож блукав алеями, смалячи одна за одною сигарети й думаючи, якою ілюзорною була моя влаштованість та й душевна гармонія, котрої все-таки сягнув, незважаючи на постійну війну із самотою. Так, самоту здолав, але як дивно вона на мені помстилася, бо накидала перед очі стільки ломаччя-проблем, що й не відав добре, як вибратися на рівну дорогу.

Відтак проблема друга: Іра. Тут також не все було ясно й просто, тож перед моїм збуреним мозком виростало стільки заковик, що не міг дати їм ладу, позаганявши до повздовжніх кошар — розділених на квадрати приміщень, тобто організувавши у кросворд, до розгадки якого й мав удатися, адже сьогодні вибудувався чи прокреслився цілий його сектор.

Перше — простіше. Вона не тільки не була дівчиною, а й мала достатній досвід у мистецтві кохання, не кажучи про те, що завбачливо до того приготувалася, отже, була певна, що до того дійде; холоднокровно роздяглася, стежачи, щоб не попсувалися колготки, а ще й сказала фразу, яка мене зморозила, що, мовляв, терпіти не може, коли чоловіки стримуються, отже чоловік у неї до мене був не один: ті, хто стримувався, і ті, хто не стримувався. Загалом на це можна було б не зважати, бо живемо у двадцятому столітті і не в якомусь законсервованому суспільстві, коли б… коли б не той постійний інтерес до моєї особи, який вона начебто мала. І чому, питається в загадці, вона розкрила переді мною оту дивну історію зі своєю матір’ю? І тут раптом мене знову пробрало морозом: невідь-чому я згадав Калиновську, — як же її звали, ту Калиновську, Марія, здається? Так, добре відому мені знайому й приятельку моїх батьків, яка вряди-годи до нас заходила: мати, коли це траплялося, перша зауважувала прихід Калиновської і казала батькові напівіронічно: «Іди зустрічай, прийшла твоя колишня», — тож нас, дітей, тобто мене з братом, жахливо цікавило, який батько перед матір’ю мав стосунок до цієї Калиновської. Але дивне не те: мати наша ніколи не виявляла ревнощів до Калиновської, крім того напівіронічного тону, навпаки, вони сідали разом, не відганяючи й нас, і вели звичайні побутові розмови; здебільшого Калиновська скаржилася на якісь незлагоди у своїй родині, мати навіть щось їй радила, а батько так само поводився спокійно, і все було цілком так, начебто завітала, як заведено на околичних вулицях чи в малих містах (хоч наша вулиця не вельми околична та й місто середнього розміру), котрась із сусідок і знайомство та інтерес між ними цілком сусідський. Але всі ми добре знали, що батько наш (це не приховували навіть від дітей) колись мав із цією Калиновською романа, і коли б не жила вона далеко… отут і виступає друга заковика цієї другої у промальованому секторі кросворда загадки, так, Калиновська жила на Кашперівській вулиці, тобто саме на тій, на якій народилася Іра. Поведінку моєї матері пояснити легко: давно не бачила в Калиновській суперниці, отже в їхніх стосунках усе було вирішено назавжди, жінки-бо в таких випадках ніколи не бувають толерантні. Ота Калиновська спершу зникла, і ми про неї навіки б забули, але через довший час з’явилася знову, значно постаріла, і