Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Загнана в кут, посиніла Лора лиш перестрашено лупала балухами. Ідіотка! Не відала, що ще твоя покійниця баба Харитя вміла так спаскудити, що в йорданській воді не одмиєшся…

І тобі раптом стає навіть жаль нещасної Лори. Бо ти лежачих не б'єш, тим паче друзів. І зачиняєш двері на балкон, і ставиш на газ чайник, і відпоюєш лиходолицю міцним гарячим чаєм. Мовчиш, витримуєш паузу і починаєш з іншого боку — жалібно, розчаровано, знічено:

— Ну, і за що мені кара така? За моє добро? Та й хіба я тебе силувала, примушувала? Між нами була укладена добровільна джентльменська угода. От і все! Та й я теж не сиділа склавши руки, а принесла тобі, дорогенька, на тарілочці весь… матеріал… тільки пиши! Та, врешті, Лоро, ти ж не дурна, ти ж розумієш, що під твоїм, м'яко кажучи, скомпрометованим іменем нічого подібного ніколи б ніхто не надрукував! Чому ж ти цього не хоче зрозуміти? Ти, що так перейнята долею українського красного письменства? Долею рідного народу? Та невже ж ти опустилась до рівня вітчизняних хуторянських писак і дбатимеш тільки про свою власну задрипану славу? Кому гірше зробиш? Думаєш, мені? Ні, дорога, ні…

Ти зовсім розчулилась, у голосі забриніли сльози:

— Не мені, Лоро! А на-ро-ду! Своєму рідному, упослідженому народові, якому ніколи не сягнути й не осягнути висоти духу, бо його, як ти любиш підкреслювати, годують не зразками високого мистецтва, а соцреалістичною бовтанкою оті, що хотіли «скопитити» тебе, змести з лиця землі за правду в очі, але я, я (!) не дала їм вчинити акт вандалізму! І ти думаєш, Лоро, що вони заспокоїлись! Авжеж! Вони, голубонько, тільки чекають нагодоньки, щоби підстерегти мене, твою заступницю, подругу, і розчистити собі дорогу… на Гору… Тільки ждуть, щоб відомстити мені і моєму чоловікові! Особливо Станіславові, людині кришталевої душі, святій людині, яка поклала життя на вівтар рідної духовності… Тож яке значення має, під чиїм іменем вийшов талановитий твір? Головне — він вийшов і він дійде до народу, його будуть читати, він збудить не одне приспане серце, приспаний мозок, байдужу душу! Бідний рідний народ…

І ти зайшлася правдивим риданням. Бо що ти кому винна у своїй гарячій любові до України і її… народу? За що терпиш муки і приниження? За що тобі випоминають якимсь романом… писаним лівою ногою. Так-так, Лоро! І хай Лора не перечить — вона набагато талановитіша, як на цей роман… І слава Богу! Тепер у неї є гроші! Ти їй все віддала, навіть переплатила, та — не шкодуєш, адже ж не про себе думаєш. Про неї. Може, й смішно, але, на жаль, то так: дбаєш, аби створити всі умови для розквіту її таланту. Щоб він вибухнув, як Везувій, і залив вогненною лавою першокласної літератури безталанні наші спілчанські Помпеї. І ти, Олександра, дочекаєшся цього великого дня!

Ти увійшла в раж. Слова текли з тебе натхненно і щиро: вже сьогодні, пардон, завтра, ти дістанеш путівку в престижний санаторій десь на березі моря, чи, ще ліпше, поселиш її на дачі в Кончі! І — пиши, Лоро, пиши на здоров'я свої геніальні романи, свої блискучі вірші… Народ їх чекає, Лоро!

А на ранок вже везла очманілу з похмілля Лору в Кончу на дачу, якнайдалі від людей. Аби серед засніженого лісу, в тиші пречистій, животворній перебула такі болісні для неї дні твого тріумфу. Що ж, десь у глибині душі ти Лору розуміла. Але ж врешті-решт вона могла відмовитися від чогось: або раніше — писати роман, або тепер — так переживати… Чи, може, гадала, що доки завершить роботу, щось зміниться в її чи твоїй долі?.. У, зміюка, вона таки сподівалася схитрити — написати книжку за твої гроші, а видати — як свою! Забула подружка, що ніщо не змінюється так різко у наші дні на нашій території! Але все одно треба бути з нею лагідною і обережною. Все може викинути… Насторожувало і смиренство Лорине, апатія і байдужість до всіх твоїх заходів. А може, вона справді злякалася? Тим краще. Страх — добрий помічник. Замикає пельку надовго.

Однак, приїхавши на дачу, перейшла на ліричний лад — перебільшено охала-ахала:

— Ах, яка краса! Яка тиша! А комфорт, не те що якийсь Ірпінь (мала на увазі тамтешній будинок творчості).

Лора понуро слухала, мовчала і тільки в кімнаті, роздивившись, зневажливо буркнула:

— Досить блазнювати! Твоя взяла. Маєш слушність — в усьому я сама винна. У всій цій… торговиці. Так що, подружко, все о'кей!

Отак би й давно! І ви розпрощалися знову добрими подругами. Лора залишилася в Кончі писати свої геніальні твори, а ти поїхала насолоджуватись першим своїм медозбором з безсмертних квітучих лугів слави.

Смішно й сентиментально, але я з романом не розлучалася навіть у постелі… При світлі нічника милувалась, як прекрасним дитям, як юним коханцем, мов коштовною оздобою… Любовно гладила небесну обкладинку, впивалася золотими тисненими буквами… «Олександра Рибенко-Ясінська. Криваві заграви». А який папір! Приємно в руки взяти! Чудові ілюстрації… Видали, як мертвого класика, свят-свят! Вже постаралися, хлопчики… Що ж, і ти не забудеш вірних і відданих…

Що вже Станіслав і той отетерів, як побачив. Навіть він такого не сподівався! Привітав, але по очах бачила: не вірить… Щось обірвалося в тобі, неначе сама душа. Хотілося зіграти вар’ята, але наївно лукавити із самим лукавим… Вдала, що не розумієш, що він усе розуміє, і поспішила зачинитись у кабінеті, доки не встиг зіпсувати настрій. І насолоджуватись, насолоджуватись…

Все мине: молодість, краса, влада, життя мине, а книга, твоя книга, книга під твоїм іменем — зостанеться у віках. А з нею — і ти, осяяна кривавими загравами слави, безсмертна!

Схоже, ти вперше відчула справжній смак слави. Перший візит у новій якості, звичайно, нанесла на рідну кафедру. Аякже, хай потішаться дорогі колеги. Декому корисно пережити і шок. Надто