Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
І ти, наївна, набираєш її номер і кричиш, як навіжена:
— Лоро! Перемога! Всі — обпісялись! Штабелями лежать: шедевр! А яке оформлення: по голубому — червоно-чорні блискавиці!.. «Криваві заграви»! Ну, як тобі?!
Гробова тиша була відповіддю. Холодна, темна тиша… З несподіванки пролепетала:
— Алло, алло… Лоро, ти чуєш мене?
— Чую, — зимне і чорне, як з могили. — На жаль, я ще тебе чую, нещасна гендлярко, безталанна перекупко… Проте, ні… ти далебі не дешева торгашка, не тупа цековська мадамочка, що біситься від жиру. Ти — виродок… диявольське породження всієї цієї ганебної системи… країни, якою верховодять божевільні склеротичні монстри. Ви, як вампіри, висмоктуєте всю кров… А чом би й ні?! Ха! Чом би й собі не погратися в літературу, коли сам дорогий шановний Леонід Ілліч…
Це вже було занадто! Не вистачало, аби ще якась мерза або кадебешні хлопчики почули цей п’яний «бред сивой кобылы»!
Мов ошпарена, кинула слухавку. Заціпеніла. Вперше в житті стало страшно. Порожньо і страшно. Здавалось, от-от зійдуться стіни, обвалиться стеля! Тихо і темно, як у домовині… Кинулася до вікна — темно! Лиш поблимують вдалині вогники… Що зі мною? Де я? Кинулась до дверей, увімкнула світло! Ху! Слава Богу, в себе дома! Незчулася, як звечоріло. Тепер сутеніє рано: зима… взимку сутеніє рано… темно і холодно… Хоч би хтось прийшов… Хоч би Станіслав… Вічно в нього якісь засідання, пленуми, президії! Чорт би його побирав! А Віталій? Де ця мала волоцюга? Де він лазить ночами?!
Кидалася по квартирі, як пантера в клітці. Хапалася щось робити, чимось зайнятися, та не було чим: покоївка видраїла квартиру до стерильності!
Наразі — схаменулася: спокій! Тільки — спокій! Олімпійський спокій! Тебе, о, Олександро, не так легко вибити із сідла… Тим більше, такій, як Лора, горопасі безпомічній… Ненза нензою, а хвіст підіймає! У, стерва, гадюка підколодна! Стало шкода праці, слави шкода! Мало вона нею впивалась, алкоголічка! А все мало, мало!.. Пережити не може, що поділилася…
А коли й справді — не може? І піде, і все розляпає, покається? Що тоді? Ганьба… Плітки підуть по новому колу! О, Олександро, вони тебе зроблять злодійкою, рабовласницею і, врешті, посадять за плагіат! Але… Невже Лора посміє після всього, що з нею трапилось? Але ж — вона божевільна! А від божевільної можна всього сподіватися — їй же нічого втрачати!!
Спокійно… По-перше, доки Лора не рознесла по всій столиці… заткнути їй пельку! От що! І то негайно!
Водій примчав через десять хвилин. Ще двадцять хвилин пішло, аби добратися до письменницького будинку, піднятись ліфтом і подзвонити у двері.
Лора тебе не сподівалася, тому й відчинила. Мабуть, думала, що її хахаль прибули, той сучий слизень Полятицький, із «випивоном» свіжим. Стояла розпатлана, опухла, аж синя. Вздрівши тебе, сахнулась. А ти тільки цього чекала — метнулася, у щілину прослизнула і хряпнула за собою дверима. Привіт, любонько! Не чекала?.. В гордій самотині запиваєш нашу спільну радість з нагоди виходу геніального роману?.. Як — якого?
«КРИВАВІ ЗАГРАВИ»!Ось якого! Але, здається, вже й над нашим краєм з чиєїсь ласки от-от спалахнуть криваві заграви!
Заштовхнула розгублену п'яну Лору на кухню. Так і є: пила! Під ногами валяються брудні порожні пляшки, на столі — вбогий «закусок»: хліб, бляшанка з-під «кільки», цибуля! Фу! Гидота! Як цвинтарна шльондра! «Блиск і ніщота літературних куртизанок!» До чого лишень докотилася ця блискуча інтелектуалка, розумниця, надія української літератури?! Цікаво, сама хлебтала, чи на пару з тим… Полятицьким чи як його, того гицеля?! Як у парі, то гірше, могла в чаду хмільному розпатякати, пожалітися, що я її працю присвоїла, а тепер величаюся, стрижу купони слави… У, стерва!
Вас обох трясло, як у пропасниці. Тебе — від люті. Лору — з похмілля і від холоду. Лиш тепер відчула, як на кухні зимно. Ще б пак: двері прочинені, з балкона намело снігу. Могла б, падлюка, задубіти…
— Я змерзла… — несподівано жалібно процокотіла зубами Лора. І тебе прорвало:
— Ах, вона змерзла! Вона, бачте, змерзла!..
І тебе понесло. Ти все їй пригадала, цій злидні. До крапельки. І партійні збори, і як викинули її, мов непотріб, із журналу, і як вона, обпльована, потоптана, здихала без шматка хліба… І тільки ти, ти одна, не злякалась тих розлючених акул, була поряд, і не так собі — ля-ля-фа-фа! — а загнутися не дала, не дозволила, так-так, не дозволила їм проковтнути її, Лору! А вони всі лиш чекали нагоди, щоб розтерти її на порошок. І правильно зробили б, бо дорогеньку Лору ніхто не тягнув за поганий язичок, не силував шкрябати ту ганебну статейку. Теж мені ще — непорочна! Геніальна! Надумала вчити, як творити українську літературу та мистецтво! І кого?! Живих класиків! Гордість нації! Та хто їй дав право, безумній вискочці?! Та ж вони її…
О, людину можна довести до крайнього краю, коли вона стає убивцею. Катом стає! Чортова лялька Лора! Вона таки допекла тебе, розбудила в душі звіра, про якого ти й не здогадувалась. І сама стала жертвою. О-о, як солодко ти знущалася над цією потіпахою! Малювала їй барвисті картини світлого майбутнього, яке її чекає, лиш вона пікне, лиш вона посміє роззявити своє дзьобало. Її колишні побратими і благодійники теж-бо ждуть — не діждуться нового скандалу, що до скону увінчає її славою божевільної істерички і наклепниці брудної. На ґрунті алкоголізму, дорога! А-л-к-о-г-о-л-і-з-м-у… Всім добре відомо, що вона, та сама непорочна Діва Орлеанська, надія української літератури — п’є! Як волзький бурлака! Як одеський биндюжник! І то на самоті! І то допивається до зелених чортиків, а потім пише наклепи на чесних людей, своїх колег-письменників. Шантажує несусвітними фантазіями отруєних мізків! Певно, в лікувально-трудовий профілакторій чи
