Авантюра XL - Артем Чапай
словом, за кілька тижнів я вивчив іспанську мову.
цілими днями ходив зі словником і граматикою, видивляючись,
що я хочу сказати їй уночі.
і вчився розуміти її.
згодом залишалося тільки розширювати словниковий запас.
7
(зі щоденника)
20 червня 2006
А от і зворотний бік медалі.
Сьогодні вночі мені вперше випала честь
відчути на собі, що таке расизм,
коли з машини на ходу
з криком «pinche gringo!»
(pinche — «йобаний», і то не менш грубо,
gringo — не «американець»,
а «білий», «північанин» узагалі)
в мене жбурнули чимось липким
й уїбали. Сциклота.
Розбиратися, чи це був гандон зі спермою, як мені здалося, чи щось інше, я не став, а злісно скинув футболку й дійшов додому по пояс голий.
Згадав суперечку з однією, блін,
самозваною націонал-консерваторкою,
другани якої «не ні за що, а заслужено» б’ють «понаєхавших».
І думаю собі:
чимось же і я заслужив на расизм, га? Десь я, падлюка така,
поводився «не відповідно до статусу гостя»? Коли?
Тоді, коли, як у цей момент, ішов собі тротуаром і нікого не чіпав?
Чи коли поглядав на їхніх жінок?
А-а, коли відвідав акцію протесту після того, як три з половиною тисячі поліціянтів вийшли проти трьохсот демонстрантів, убили кількох, зґвалтували сорок жінок і кинули в тюрму двісті людей?
Так — адже я нічого не розумію в чужій політиці — може, так було треба, — а Національне та Державне важливіше за людське?
O! А як я за цей випадок почну мститися всім небілим? Адже нам, Білим, не притаманна нарваність, ми не свистимо вслід жінкам — ми арійці-культуртрегери, ми кращі, правда?
приїхав божевільний Рікі!
власне, його звуть Хав’єр, а не Рікі,
і він дуже спокійний, урівноважений —
але коли починає співати власних пісень! —
очі закочуються, вени на шиї набрякають,
голос переходить із шепоту на крик,
а потім регіт і ридання,
з басу на фальцет,
ламаний ритм і завивання, мурашки по шкірі:
я вже забув,
я вже забув, що йшли ми разом,
я вже забув
про оте вчора,
я вже забув, що колись любив тя,
я вже забув, що колись кохав тя,
але вже ні-ко-ли!
не забуду!
голос твій,
це волосся, цю усмішку…
не кажи, що мене забула,
бо тобі
не
вірю!
і сміюсь,
і ридаю
лиш для тебе, лиш для тебе!
обійми мене
вже востаннє і назавжди,
обійми мене,
на ціле життя — останні обійми.
улюблена моя пісня зі співаних ним, я її пізніше
перекладатиму на березі Тихого океану
та співатиму в обличчя шторму
із солоними бризками на губах.
у домі ж у Мехіко хітом хітів був його «дім божевільних»,
який теж співався саме як у божевільні.
es-
ta es
la ca-
la casa de los locos te di-
te digo la verdad. ME VOY![29]
відтоді ми й називали його божевільним Рікі.
він був лише на рік старший од мене,
але в нього були зморшки навколо очей
(«це з тобою роблять мандри»)
і погляд давньокитайського мудреця-даоса
(ну, як я їх собі уявляю).
якщо в нас були хоч якісь гроші, то Рікі
мандрував і працював по ходу,
з маленькою, знайденою на звалищі сумкою,
навіть без рюкзака, без спальника, часом без копійки,
зі стрічкою матерії, зав’язаною вузлом, замість пояса…
він став для мене ґуру.
зараз Рікі повертався додому з Лівінґстона, Ґватемала,
де працював зварювальником і продавцем хліба.
розповідав, як там ходять пліч-о-пліч
двометрові негри ґаріфуна, поряд з якими Рікі
почувався просто ліліпутом, —
і малесенькі жіночки майя, поряд із якими він був велетнем.
(складає великий і вказівний пальці):
«…y señoritas chiquititititas!» —
«і малюсюсюсюсінькі панночки!»
(слово chuiqititititas треба вимовляти музично,
кожен наступний склад — на кілька тонів вище.)
ночами на даху збиралося багато люду:
ми втрьох, мешканці хати, друзі наших господарів, друзі друзів.
розкладали на підставці багаття, смажили м’ясо та кактуси нопалес,
пили пиво з лаймом і сіллю, ну й текілу.
Сімон і Рікі передавали один одному гітару.
Рікі куди скромніший, але він явно був
популярніший, та й сильніший як виконавець.
не в обіду Сімонові — може, колись він стане
добрим піснярем,
але на той час усі його пісні були переробками чужих.
пізніше він під впливом пісні Рікі про Еміліано Сапату
склав свою — про Панчо Вілью,
і коли я зауважив, що мотив дуже знайомий,
Сімон ображено відповів, що це не ремейк,
а пісня, написана під натхненням від іншої.
ми з Сімоном знову посварилися,
знову через мене й знову через їжу.
я ніколи не куховарив,
відробляючи це постійним миттям посуду.
власне, я й сам для себе ніколи не куховарю (виправдовуюся),
що йому й пояснив. ми разом ходили по продукти,
я залюбки допомагав, нарізаючи овочі, наприклад.
Сімон наче й погодився на такий розкла́д,
але без ентузіазму,
і потім ця самісінька сварка повторювалася десятки разів.
часом я таки готував щось, але, як зауважив Сімон,
ніколи — з власної ініціативи. лише під тиском.
утім, загалом ми все ж непогано скентувалися
та добре знаходили спільну мову.
(повторюю це знову й знову,
знаючи, як буде далі.)
я дуже хотів піти в мексиканські гори
й висловив таку пропозицію. Рікі пристав одразу,
Сімон вирішив не ризикувати, бо в нього астма.
ми потім були раді, бо він би явно не потягнув.
я думав, ми підемо на якусь із невисоких гір,
але Рікі порозпитував знайомих
(бо сам він не з Мехіко, а з Хуареса),
і ми вдвох зібралися на Істаксіуатль —
третю за висотою вершину країни, п’ять тисяч двісті з чимось метрів.
я не думав, що все так серйозно, але, звісно, був у захваті.
— ідемо на вулкан, ідемо на вулкан! — три дні
щасливо повторювали один одному ми з Рікі.
ми виїхали затемна й за кілька годин
дісталися підніжжя Істаксіуатль.
(о місто, га?! з Мехіко не тільки до гір,
а й до океану теж недалеко. і до пустелі.)
в останньому селі ми з Рікі купили їжу:
на три дні на двох один кілограм граноли —
суміші зерен і горіхів —
і півкіло твердого шоколаду. все.
я викурив останню цигарку
й більше про це навіть не згадував.
Рікі постійно йшов уперед, обертався й чекав на мене.
я пітнів і задихався, проте вперто сунув угору.
в рюкзаку були тільки намет і спальник,
у Рікі в сумці — його, позичений, спальник і їжа.
більше ми нічого не взяли.
джунглі змінилися хвойним лісом,
над квітами літали колібрі,
лісоруби попередили нас про вовків.
Рікі дорогою знайшов каструлю
й запхав до своєї сумки.
ми довго йшли від водосховища
вузькою, на фут, кладкою
між прирученим струмком уздовж схилу
та прірвою.
почався Сибір, а о третій дня
прийшов язичницький бог
із громом і зливою.
ми проспали в наметі годин п’ятнадцять,
аж до наступного світанку.
і лише вранці нарешті побачили Білу Пані
(саме це, у перекладі з мови науатль,
і означає назва гори Істаксіуатль).
укрита снігом вершина.
да-а-алеко вгорі.
колись Істаксіуатль була принцесою.
і в неї закохався простий воїн. звісно,
батько не хотів її видавати заміж
