Авантюра XL - Артем Чапай
ну, на війну. в Оахаку.
мовляв, якщо переможеш, видам за тебе доньку.
воїн таки переміг, але тим часом
батько сказав принцесі, що її коханий загинув.
та від туги кинулася з урвища.
її коханий повернувся, дізнався, що сталося,
розлютився, порубав багато нечестивих,
включно з татусем коханої,
та врешті й сам загинув у бою.
і от боги вирішили: хай хоч по смерті
кохані будуть разом.
і перетворили їх на дві гори. хоча б тепер поруч.
він — Попокатепетль, «курна гора».
вічно куриться, а часом і досі
від люті вибухає, жбурляє в небо камінням.
вона — Істаксіуатль, «біла пані».
справді, досі видно, як вона спить, лежачи на спині:
обличчя, високі груди та підведені коліна.
в обхід урвищ, між дедалі рідшими деревами,
потім дедалі рідшими кущами
ми з Рікі дерлися й дерлися, спершу на двох,
а потім і рачки, хапаючись за траву,
аж поки краєвид
раптом не розгорнувся
попід нашими ногами. ну, відомо:
дивишся праворуч — тваю мать,
дивишся прямо — просто здець,
дивишся ліворуч — Попокатепетль!
хмари вже далеко внизу, клаптями понад лісом,
а під ногами тепер уже тільки вулканічний ґрунт,
а вершина Курної гори, як і годиться,
пускає люлькою дим у небеса,
дим змішується з верхнім шаром хмар
у дзвінко-блакитному прозорому небі.
дихати тяжко, уже навіть сидячи. не тільки на ходу.
ми вперше з’їли по жмені граноли,
погризли шоколаду й запили водою з джерела.
Рікі й далі йде попереду та чекає на кожному відрозі,
хоча й він рухається вже значно повільніше.
і крім нас — лише колібрі, швидкі, наче мухи,
над яскраво-червоними квітами
поміж рідких зелених плям короткої густої трави
на попелястому тлі місячного ґрунту.
чи то спустився туман, чи то ми піднялись у хмару.
невиразний силует Рікі — за п’ятдесят метрів попереду,
окремі камені — черепи тольтекських брухо (чарівників)
посеред долини голів.
і відсутність часу.
Рікі з палицею та в бандані, наче дон Хуан,
сидить на камені в позі Великого Орла, не дихає.
колібрі шмигають під ногами.
далеко не видно.
і це триває вічно.
в заглибині — струмок, навколо — зелена пляма
із червоними зірками.
так гарно, що мені хочеться плакати.
цим шляхом ідуть духи в інший край. це Ікстлан.
глибоко розумію, всім тілом відчуваю,
що магія ніколи й нікуди не зникала,
що диво завжди навколо нас,
хоча ми не завжди налаштовані його сприймати.
розумінню допомагає сп’яніння від браку кисню.
* * *
я йду повільно-повільно,
не дихаю —
але Рікі, побачивши зайця, скидає сумку, улюлюкає й біжить услід, на ходу виймаючи з-за пазухи рогатку. «він і справді божевільний, цей Рікі!» як він біжить? як він летить у безповітряному просторі?
дивлюсь із утомленим захватом.
минає час, мине і вічність.
і хмара залишиться внизу,
і Рікі лежатиме вже на хребті гори,
сумка під спиною, руки за головою,
на вузенькій смужці, на стежці,
поміж двох глибочезних проваль,
а по інший бік одного з цих урвищ,
на іншому відрозі, за кілька кілометрів —
малесенька цяточка будки рятувальників,
макове зернятко в чотиривимірному безмежжі.
і вже так близько — льодовик на підході до вершини,
і в нас тут тихо і спокійно, ані подиху вітру,
холодна, але ласкава беззвучність —
а там, нагорі, — там лють:
і видно кожну сніжинку в хмарі снігу,
що його вітрисько здуває з того боку через край.
і кидає в провалля.
і ми дрібні, ми — цятки.
і все таке велике,
аж запирає дух
від німого відчуття.
це не страх і не захват,
це — переповнення.
позалюдське. усе живе. гора жива, каміння живе, вітер живий, сніг живий, і кожна окрема сніжинка також жива, хмара жива, кожна краплина в ній та кожна крижина в ній — жива,
і все дихає,
крутиться, пульсує, вібрує.
ми ставили камінь на камінь,
щоб бачити шлях назад одним із відрогів поміж урвищ,
аж поки сіли під льодовиком.
і тихо пішов сніг.
ми розклали намет і трохи поспали.
змерзли, прокинулися.
вилізли на білу, але дуже рельєфну надреальність.
залишили намет і рюкзаки,
подерлись останнім схилом.
вершина зблизька виявилася піком,
і гравій, змішаний із льодом,
обсипа́вся під руками й ногами.
наш намет став уже цяткою,
коли Рікі сказав:
— слухай, я геть п’яний. ти йди далі, якщо хочеш.
у мене після сну відкрилося друге дихання,
тож я ще п’ятнадцять хвилин дряпався на одному місці,
камінці з шурхотом сунули вниз по схилу,
а я не просувався.
залишалося всього метрів двісті по висоті.
але все одно довелося б іти через льодовик,
де вітрюган переносив і скидав у прірву купи снігу.
у напіврозвалених слизьких чоботах —
ні! есть у нас ещё дома дела,
тому ми стали спускатися.
і тут головне — терплячість.
ясно, що шлях назад ми загубили вже за годину,
й обходити довелося третіми дорогами,
впираючись в урвище
і знову вертаючись догори,
пробуючи новий варіант.
нижче стало легше,
бо ми йшли вздовж струмків,
обходячи місця, де вода падала вниз
із десятиметрової висоти, —
і заночували вже під першими деревами,
де все бодай сумісне з людськими вимірами.
а вранці
Рікі зварив у знайденій каструлі
весь шоколад, який лишався, —
і як же ми бігли назад,
до людей, до людей, до людей!
я був просто, просто щасливий,
побачивши в обід першу хатинку.
а тепер-от хочеться в Гімалаї чи на Марс. ну не триндець?
8
після повернення виявилося, що нас виселяють.
між Момо з Сімоном і нашими господарями
стався конхвлікт.
ну, з Момо все зрозуміло: песимізм.
а Сімон кілька разів щось не те казав
про котів однієї з мешканок будинку:)
цього разу Момо (а не Сімон)
знайшла інше місце,
і я з почуття солідарності
офіційно переїхав
разом із ними двома,
хоча, звісно, кожної другої ночі
й далі ходив до своєї подруги
вчити іспанську.
ми з Рікі напланували разом поїздити Мексикою,
поїхати, наприклад, до Мідного каньйону.
раніше ми з Сімоном урочисто обіцяли один одному,
що між нами не стане жодна жінка,
але раптом він мене приревнував до хлопця
й образився, що я його ставлю перед загрозою
залишитися сам на сам із Момо.
утім, Рікі таки поїхав до батьків,
поки мене десь носило,
і я потім дізнався, що Сімон, до його честі,
дав цьому сковородинцеві трохи грошей
на дорогу автостопом до Хуареса,
бо ж там три дні шляху.
* * *
ми стали жити з Момо та Сімоном
у кооперативі імені Панчо Вільї.
хто не в курсі, Панчо — такий собі
Робін Гуд-революціонер,
який зі скромних бандюків
вибився в народні герої.
я потім чув захопливу пісню про те, як Вілья
самотужки напав на США, і Вудро Вілсон
послав війська його шукати, але відомо:
лови вітра в пустелі.
а «Незалежний народний фронт Франсіско Вілья»
тепер робить класну справу.
незаможні люди захоплюють собі незайняту землю,
будують власними силами будинки
й живуть автономно,
з часом і легалізуючись.
отам ми й оселилися.
там же водночас жив під час перебування в Мехіко,
тобто тоді ж, коли й ми,
сам субкоманданте Маркос.
зрозумійте правильно, жодного культу особистості;)
це радше як жити під одним дахом
із Фантомасом. або навіть із Бетменом, о!
ми обговорювали з місцевими теорії про те,
що Маркос безсмертний,
бо він у масці і йому все пох.
може собі існувати в кількох примірниках.
власне, як казав він сам:
Маркос — це ти.
оригінал,
