У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Чи Франц, чи Фріц – все одно! Ці продзагонами і продподатками під командою набрідців доять і грабують наш люд, а ті висотують його на його ж рідній землі, лишаючись при тому ще й благодійниками! Методи різні, а суть одна, чужинська, бо й ті, й інші – імперці!.. Кладіться вже спати, бо завтра обох підійму рано, - погрізнів дядьків голос, а Петро з радістю зрозумів, що його зачислено до “своїх”.

Довгенько хлопці шепталися, не маючи сил заснути. Софія якийсь час ще поралася, та нарешті й вона вклалася, заснув поряд і Дмитро. Янчук ще чув, як, зачакловуючи сонність ночі, кричав часом сич-пугач своє “По-хо-вав! По-хо-вав!”, як співали в тиші коники-стрибунці, дзизкотали комарики, аж поки і його не зморив благодатний сон.

Першим другодня проснувся Петро і не стільки від того, що виспався, скільки від сну, який уже вкотре повторився! Приснилося йому знову оте “кишло” в горі під Кубанню, розваги і бавлення паханів на “лежі”, їхні паскудні соромітства із “швабрами-чувихами”. Всі, там колись побачені, у сні перевтілилися у купи розпухлих і роздутих, до блиску, як на бубни,  натягнутих тіл, із порепаних шкір яких текла солона ропа-сукровиця. Деякі, Петрові на радість, були погризені шакалами і уже не в гроті, а під отими скирдами кукурудзи в рицині. Як проснувся, Янчук спочатку не міг зрозуміти, де він і що з ним, та сплячий поряд Дмитро  нагадав Петрові, що видиво нічне – тільки сон, бачений уже не вперше... Десь скавулів собака, дружно воркували голуби, чубились і голосно цвірінькали горобці, хрипло співали молоді півники.

- Дмитрику! Чуєш?! Проспали! – смикнув Петро товариша за сорочку. – Вставаймо, дядько будуть сваритися.

- Не будуть, коли не розбудили, - не хотів товариш прокидатися. – Спи сміливо!

Янчук не знав, що й робити, але за мить появився господар і, потоптавшись, запитав: “А цей ледар ще спить? До чого ж, ковінька йому в ребра, любить хлопець поспати, і все через мої потурання! – гудив і себе. – Ваша панська милість думає підійматися чи жде паска, щоб той допоміг звестися, кхе-кхе-кхе?! – не розумів Петро толком, свариться дядько чи жартує. – Ану, апштейн! А то турманом летітимеш! – почулася погроза в його голосі.

Хлопці швидко помилися, наспіх з’їли по кілька гречаних галух в олії та запили свіжим козиним молоком і вийшли надвір, щоб почути від господаря розпорядок роботи на день.

- Вчора приїхала Варвара Степанівна, - оглянув Левко хлопців. – Отож, підете у райвиконком, чи, як люди дражнять, века, і ти, Петре, будь-якою ціною спробуєш попасти до неї в кабінет, але краще тоді, коли черги вже не буде під дверима. Коли вже дасться на розмову, передаси їй мій привіт, але так, щоб чула лише вона, і прохання вислухати тебе і допомогти. А ти, Дмитре, почекаєш, поки він зайде до її кабінета, і прибіжиш скажеш мені. Тепер ідіть з Богом! – сказав Левко, як хлопці повторили, що і як мають зробити.  

- Петре, чуєш, наполягай, щоб тебе опреділили в оту комунівську кухоньку, або вимагай, щоб вернули тобі вашу хату, коли відмовить зачислити тебе комунаром, - гукнув навздогін, коли хлопці були вже на перелазі.

Ішли поважно, як дорослі. Дмитро розпитував, як то їдеться на буферах вагонів та на дахах, захоплювався вкотре яскравими розповідями Петра про побачене в путі. Коло школи хлопці, не змовляючись, зупинилися. Петро показав, де на паркані була приклеєна ота папірина, що його за неї арештували депеушники, і вони заговорили про школу, де невдовзі мало початися навчання.

- Я торік грав у виставах шкільного драмгуртка, - похвалився Дмитро.

- У виставах? То й тепер будеш?

- Будемо разом, бо цікаво! Тяжко лише ролю напам’ять вивчити, а все інше – марниця! Ми ставили “Країну Рад”, а ще майже підготували “Диктатуру”... Прослідкуємо, як батько казали, щоб у неї нікого не було, та й підеш, - напучував уже перед високими сходами товариша Дмитро. – Мене знайдеш на тій лавиці, що вчора сиділи, - гукнув, як Петро вже піднімався.

- Це добре, що ти прийшов, а я ще й не говорила з нею, - зустріла Петра у коридорі прибиральниця Горпина. – Тепер вона, мабуть, одна у себе. Ось я гляну ніби знічев’я, - метнулася і на мить відкрила двері головихи. – Одна-однісінька, постукай і йди! – сказала, підштовхуючи хлопця. – Щасти тобі!

З кімнат доносилися глухі уривки розмов, стук друкарської машинки, алокання по телефону, цокання рахівниці, у коридорі ті всі звуки зливалися в один суцільний гул. Петро, постукавши, пірнув у кабінет, як у холодну воду, почувши: “Прошу!”

Кабінет був просторий, освітлений чималими вікнами, до порога устелений килимом, а по боках під стільцями – ще й смугастими ряднинами, по його стінах висіли портрети вождів, від трьох чиїхось лишилися тільки знаки.

- Добридень вам! – як умів, чемно привітався Янчук до схиленої над столом головихи, яка щось пильно писала, ніби не звертаючи на нього уваги.

- Добридень! Ти ж хто і чого до мене? – поклала ручку, міряючи хлопця поглядом.

- До вас... Дядько Левко передали поклін і просили, щоб ви вислухали мене та може допомогли, - пересохло у Янчука в роті.

- Дядько Левко? Який це дядько Левко? – примружила очі головиха.

- Дмитриків батько, а батьків товариш по червонокозацтву. Коваленком пишеться.

- Коваленко? – задумалась на хвильку. – Присядь он там і посидь, поки я допишу свою папірину, - заглибилася знову в своє, як він присів на краєчок кушетки.

Скрипіло потиху перо, цокав ритмічно годинник збоку від Янчука, воркувала за вікном горлиця, здалеку долинав півнячий хриплий спів.

- Ну, то про що просив мене дядько Левко Коваленко Дмитриків? – повеселіло запитала головиха, вимокуючи написане. – Розказуй, звідкіля ти і чого до мене? – схилилася на лікоть, роздивляючись на Петра.

Янчук різко піднявся з кушетки, як його