У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Було вже пообіддя, і сонце припікало шпарко, тож ішли попід будинками в затінках, зустрічаючи лише поодиноких міщан.

- Місто, вважай, вимерло наполовину, через те й людей мало, а ще ж арештували та вивезли скільки, чимало самі повтікали хто-куди, - пояснювала Горпина Петрові причину отого безлюддя. – Як вона є, то може прийме тебе не зразу, тож посидь та отій лавці у холодку, скільки треба буде, - звеліла, як прийшли до райвику. – Краще, щоб отой нелюд тебе не примітив, а то справді викличе міліцію і здасть до безпритульних.

- Я коло моста побуду, звідти двері райвику добре видно. Як вийдете, я зразу ж і прибіжу.

З тим і розійшлися в різні боки: вона збігла східцями до дверей і зникла за ними, а він направився до подіравленого і давнього, аж замшілого при воді рідного мосту, що й досі слугував людям, зв’язуючи обидва береги, переводячи чигиринців на ярмарчище чи одних до других або ж перепускаючи подорожніх, що правилися через місто.

Янчукові той міст здавався живим утіленням минувшини, бо ж за багато років побачив усього чимало. Дубові бруси під ним були між собою плішеними на тиблях, світилися ними і плахи та стояки, і лише подекуди було видно ковані та варені в ковальських горнах клямбри-скоби, що, уп’явшись у дерево, тримали його докупи і додавали йому міці.

Петро, що колись любив стояти на мосту до паморок, тепер зрадів йому, як родичеві. Схилившись на відглянцовані за довгий вік перила, він дивився, як унизу, вилискуючи, поволі пливли тихі води Тясмина, впираючись у берегові круті урвища чи запливаючи в очерети, лопішняки й осоки. Аж ген за верхів’ями піщаних круч, де, кажуть, при Богдані також було місто, показувалися вершинами зелений вільховий гай і діброва. Там колись усією родиною вони збирали на паливо сухостої, різали лозу для кошиків і виривали коріння. Там і тепер, мабуть, як колись, співами пташок заливався окіл, доносячись луками аж сюди у місто. Лівіше стирчав із-за кручі безхрестий верх колись Дівочого монастиря і дзвіниці. Тепер там комуна-радгосп: розкритий навстіж захаращений і порослий бур’янами двір із розкиданим по ньому інвентарем.

Янчук оглянувся на будинок райвику, Горпини не побачив, тож спинився поглядом на тополях по рідній горі, на сірій каланчі й Замчищі, коло яких у свято якось грав людям на бандурі і співав Боровичанський кобзар Остап. Теперішній голий майдан колись був заставлений підводами, худобою, мішками зі збіжжям, гойдалками і каруселлю. Біля отієї он верби, що чомусь значно поменшала, він бачив колись цигана, що водив на люнцюгові ведмедя. А ось там він уперше зустрів отого дідка – справжнього і ніби несправжнього – у кожушку, підперезанім червоним поясом, у червоних чобітках, у шапці. Лице мав поморхле, як у старого, а бороди й знаку не було, на зріст був менший, ніж він тепер, ходив базарищем і  виторговував поросят, тикаючи їх пужалном батіжка. Мати називала його калічкою.

“Отам видно верх хати шевця, що подарував мені пастушого валового батога для хльостання і стріляння на луці, а ген за отими хатами у лобуряки Кузьми я виміняв за мед і масло ковзани-снігурі, за які мене батько мало не вбив. Отут я камінчиками із рогатки бив качок і гусей у повінь, а там дах чиєїсь повітки плів із кішкою на ріжку”, - знічев’я згадував Янчук недавнє минуле, відсвіжуючи події спогадно, ніби вони відбулися лише вчора або й не було їх взагалі, а він їх просто вигадав.

“Може ж мене вже чекає тітка Горпина?! – зірвалася в думці тривога. – Сяду під явором он там.” Явір шепчеться і у безвітряну погоду. Бабуся Параска, яка уміла говорити із ним пошепки, запевняла онука, що явір був таким же, як вона була малою, і навіть тоді, як її бабуся була такою. Петрусь тоді бриликом дідовим носив пісок до виходу з Гори, який прокопали попід землею і камінням козаки в татарській та турецькій облозі, щоб дістати з Тясмина води.

Небо над Чигирином світле, чисте, як вимите, далеч серпаниться, спекота рябить в очах, млявість розморює свідомість. Люди проходять зрідка, то байдужі, то заклопотані, але знайомих між ними немає, і від того Янчук зневірюється і розчаровується, ніби він і не в рідному місті. Та раптом, як постріл, як видиво, - перед ним по стежці йде із оберемком свіжого бур’яну дядьків Левків Дмитрик. “Він чи не він? Ні, таки він!”- зводиться в радості Янчук.

- Невже це ти, Петрику?! Живий!.. Ото здорово! А виріс як, і не впізнати! – зраділо підійшов давній товариш до Петра, хлюпнувши йому в груди хвилею тепла.

- Я не так виріс, як ти, і узнати не можна!.. Кролятам несеш чи козі?

- Кролятам. Ніяк не нагодую ненажер, - поклав Дмитрик свій оберемок на лавку і присів поряд. – А ти ж де взявся? – чомусь запнувся хлопець.

Довгенько оповідав Янчук свою історію, хоч і почав якось нехотя. Висповідався, поділив своє горе навпіл отією оповіддю – і настала йому полегша!.. Розмовляли про все і про всіх, але про батька Петрові нічого дізнатися не вдалося. Та все ж тепер він знову мав товариша і дядька, які порадять, як йому жити далі і що робити.

- Говори “до райвиконкому”, - поправив Дмитро Янчука. – Невже до самого голови порадила вчителька? – не ховав подиву товариш.

- Тільки до неї веліла Ліза Аврамівна, а тепер і дід швець наказав тітці Горпині, яка поховала наших Тодося і Домашку в Долинській, до неї ж мене завести. Шкода лише, що ота головиха, кажуть, поїхала до Петровського і Грінька у Київ.

- А Грінько ж хто буде? – заздрив Дмитро обізнаності товариша.

- Мабуть, помічник Петровського.

- Не вік же вона в тому Києві буде. Вернеться, то й сходиш.

- А я вже думала, що ти десь пропав, - зненацька нагодилась Горпина. – Варвара Степанівна буде лише через кілька днів. Погуляй, поки я приберу, та підемо до нас на обід... А це