Жінка у білому - Вилки Коллінз
Я нетерпеливився переглянути метричну книгу, тому не став заохочувати старого, щоб він розводився далі. Я погодився з ним, що й справді ніхто не допоможе зробити лад у ризниці, а тоді запропонував, не гаючись більше, взятися до діла.
— Так, так, беремося за метричні книги, — сказав причетник, дістаючи з кишені невелику в'язку ключів. — За який рік, сер?
Коли ми з Меріан уперше говорили про Лорині заручини, вона була згадала вік сера Персіваля. Тоді йому було сорок п'ять років. Пам'ятаючи, що відтоді, як була про це мова, минуло більше, ніж рік, я порахував і дійшов висновку, що він, очевидно, народився 1804 року, тож я міг сміливо шукати в метричній книзі від цієї дати.
— Я хочу почати з тисяча вісімсот четвертого року, — сказав я.
— А далі, сер? — спитав причетник. — Уперед, до нашого часу, чи назад від того року?
— Назад, починаючи від тисяча вісімсот четвертого.
Він відімкнув одну з шаф, ту саму, де в бічному відділенні висіли стихарі, й дістав величезну книгу в брудній палітурці з коричневої шкіри. Мене вразило, як недбало береглися метричні книги. Дверцята шафи пожолобилися, потріскались від ветхості, а замок був невеличкий і простенький — я міг би легко відкрити шафу з допомогою мого ціпка.
— Хіба можна вважати це за надійне місце для зберігання метричних книг? — запитав я. — Адже ці книги — дуже важливі документи, їх треба зберігати під добротним замком, у сейфі.
— От так дивина! — мовив причетник, закривши книгу, яку тільки-но був розгорнув, і весело ляснувши долонею по палітурці. — Ці ж самі слова говорив мені старий хазяїн багато-багато років тому, коли я був хлопчиськом. «Чом метрична книга (він мав на увазі цю самісіньку книгу), — чом вона не зберігається в сейфі?» Він казав це не раз, повторяв тисячу разів. Був він у ті роки адвокатом, і його обрали на секретаря парафії. Чудовою, щирою людиною був той старий джентльмен, сер, і надзвичайно ретельний. До кінця своїх днів зберігав він копію цієї книги у себе в Нолсбері й час від часу переписував до тієї копії нові записи з оригіналу. Ви не повірите, але певного дня, раз чи двічі на кожні три місяці, він приїжджав сюди верхи на своєму старому біленькому поні, аби на власні очі й власними руками зіставити копію з цим оригіналом. «Звідкіля мені знати, — примовляв він, — звідкіля мені знати, що цієї книги не вкрадуть із ризниці, не знищать? Чом книгу не тримають у сейфі? Чом я не можу змусити інших бути такими самими ретельними, як і я? Одного чудового дня з цією метричною книгою щось станеться, і тоді збагне парафія, яка цінність ота моя копія». Сказавши це, він, було, понюхає табаки й гордо так подивиться довкола — лорд та й годі! Ні, таких ділових людей, як він, нині вже не знайдеш. Либонь, і в Лондоні не знайдеш... То який рік ви сказали, сер? Тисяча вісімсот... який?
— Тисяча вісімсот четвертий, — відповів я, вирішивши подумки більше не заохочувати старого до балачок, аж поки діло не зробиться.
Причетник надягнув окуляри й, старанно раз у раз слинячи великого і вказівного пальця, почав перегортати сторінки.
— Ось воно, сер! — сказав він, знов весело ляснувши по розгорнутій книзі. — Ось потрібний вам рік.
Не знавши, в якому місяці народився сер Персіваль, я почав переглядати записи з січня 1804 року. Метричну книгу вели тут по-старомодному — записи робились на звичайному папері, від руки, й розділялись між собою рискою, проведеною чорнилом.
Я переглянув січень 1804 року, нічого там не знайшов і став дивитись у зворотному напрямку. Грудень 1803 року, листопад, жовтень — нічого.
Ось! Серед записів за вересень 1803 року я знайшов реєстрацію шлюбу батьків сера Персіваля.
Я уважно роздивився запис. Він тулився внизу сторінки, займаючи менше місця, ніж записи, що були вище. Попередня реєстрація запам'яталась мені тим, що жениха звали Волтер, як і мене. Запис, внесений після реєстрації батьків сера Персіваля, починався на наступній сторінці й примітний був тим, що займав багато місця: тут ішлося про шлюб двох братів, які повінчалися одного й того самого дня. Запис про шлюб сера Фелікса Глайда нічим особливим не вирізнявся серед інших — хіба тим, що його втулено в самісінькому низу сторінки. Про його дружину говорилося звичайними словами: «Сесілія Джейн Елстер із Парк-В'ю-Котеджіз, Нолсбері, єдина дочка покійного Патріка Елстера, есквайра з Бата».
Я переписав цей запис до свого записника, збентежений невдачею і не знаючи, що діяти далі. Таємниця, яка, здавалось, от-от мала опинитися в моїх руках, знову стала недосяжна й незбагненна.
Що дали мені відвідини ризниці? Які нові підступи до розгадки таємниці підказали вони мені? Аніяких. Що я довідався про заплямовану репутацію матері сера Персіваля? Єдиний факт, який став мені відомий із метричної книги, цілком обілював її ім'я. Нові сумніви, нові перепони, нові відстрочки поставали переді мною нескінченною низкою. Що чинити мені далі? Поки що я міг зробити лиш одне: розпитатись якнайдокладніше про «міс Елстер із Нолсбері», щоб з'ясувати, чому й за що місіс Катерік почувала таку зневагу до матері сера Персіваля. Може, тут я хоч трохи просунуся вперед на шляху до головної мети мого розслідування?
— Ви знайшли те, що шукали, сер? — спитав причетник, коли я закрив книгу.
— Так, — відповів я, — але мені потрібні ще деякі відомості. Мабуть, священик, що відправляв шлюбні обряди тут у тисяча вісімсот третьому році, вже помер?
— Помер, сер, років за три чи чотири до того, як я почав тут служити, а було це тисяча вісімсот двадцять сьомого року. Це місце дісталося мені, сер, — знов розігнався мій балакучий новий знайомець, — коли причетник, котрий служив тут до мене, кинув службу й виїхав. Подейкують, буцімто до цього довела його дружина — через неї
