Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
«Ти звелиш мене повісити? – вигукнув я. – Це тобі, негіднику, місце на шибениці. Знай, що кров моя благородніша й чистіша за твою. Так, – додав я, – мені відомо, що трапилося з твоїм сином; і якщо ти не перестанеш мене дратувати, я звелю його задушити, перш ніж настане ранок, і тобі обіцяю ту ж долю після нього».
Я вчинив необачно, признавшись, що знаю, де його син; але гнів довів мене до несамовитості. Він негайно ж гукнув п’ять чи шість інших поліцейських, які чекали за дверима, і наказав не випускати з дому нікого з прислуги. «А, пане кавалере, – вів далі він глузливо, – ви знаєте, де мій син, і звелите його задушити, кажете ви? Будьте певні, ми вживемо заходів». Тут я відчув, що зробив помилку.
Він наблизився до Манон, яка сиділа на ліжку вся в сльозах; він сказав їй декілька іронічних люб’язностей про її перемогу над батьком і над сином і про те, як добре вона вміє нею користуватися. Старий розпусник уже хотів був посваволити над нею. «Посмій тільки доторкнутися до неї! – закричав я. – Ніякі сили небесні не врятують тебе від моєї руки!». Він вийшов, залишивши в кімнаті трьох поліцейських і наказавши постежити за тим, щоб ми скоріше одяглися. Не відаю, які були його наміри відносно нас. Можливо, ми і отримали б свободу, якби повідомили йому, де його син. Одягаючись, я роздумував про те, чи не краще вчинити саме так. Але якщо його намір і був таким, коли він покидав кімнату, він різко змінився, коли він повернувся. Він пішов допитати прислугу Манон, затриману поліцейськими. Він нічого не міг добитися від слуг, нещодавно найнятих його сином; але, дізнавшись, що Марсель служив у нас раніше, він погрозами змусив його говорити.
То був відданий хлопчина, але простий і неотесаний. Спомин про те, як він допоміг Манон утекти з притулку, і страх, який вселяв йому Г*** М***, справили таке враження на його слабкий розум, що він уявив, ніби його тут же поведуть вішати або колесувати. Він обіцяв відкрити все, що йому відомо, аби пощадили його життя. Г*** М*** здогадався, що наша справа набагато серйозніша і злочинніша, ніж він припускав до цієї миті. Він запропонував Марселю не лише зберегти йому життя, але й винагородити за щиросерде визнання.
Нещасний розповів йому частину нашого плану, про який ми не соромилися говорити в його присутності, тому що він сам мав узяти в нім деяку участь. Щоправда, він зовсім нічого не знав про зміни, що сталися в Парижі; але при від’їзді з Шайо був поінформований про зухвалий задум і про роль, яку мав у нім відігравати. Отже, він заявив Г*** М***, що ми задумали обдурити його сина, що Манон мала отримати чи вже отримала десять тисяч ліврів, які, у разі нашого успіху, ніколи б не повернулися до спадкоємців роду Г*** М***.
Після такого відкриття оскаженілий старий одразу ж попрямував знов у нашу спальню. Не кажучи ні слова, він пройшов у кабінет, де без зусиль знайшов усю суму і коштовності. З палаючим обличчям він повернувся назад і показуючи те, що йому вгодно було іменувати награбованим добром, обсипав нас образливими докорами. Він підніс до самих очей Манон перлинне намисто і браслети. «Упізнаєте ви їх? – сказав він із глузливою посмішкою. – Не вперше вам доводиться їх бачити. Вони ті ж самі, чесне слово. Не дивно, що вони припали вам до смаку. Бідолашні дітки, – додав він, – справді, вони обоє чарівні; тільки ось лукаві трішки».
Серце моє розривалося від нестями при його образливих словах. За одну мить свободи я б дав… Праведне небо, чого б тільки я не дав! Зрештою, зробивши над собою зусилля, я сказав зі стриманістю, що була лише витонченою формою люті: «Покінчімо, добродію, із зухвалими кепкуваннями. Про що йдеться? Що наміряєтесь ви зробити з нами?» – «Йдеться про те, пане кавалере, – відповів він, – що ви негайно вирушите в Шатле.[121] Завтра при денному світлі ми розберемося краще в цій справі, та сподіваюся, ви зробите милість і нарешті повідомите, де мій син».
Я збагнув без зусиль, що ув’язнення в Шатле загрожує нам жахливими наслідками. Я з трепетом передбачав усі небезпеки. При усій своїй гордості я зрозумів, що слід було змиритися з долею і полестити злому нашому ворогові, щоб хоч чого-небудь домогтися від нього покірністю.
Я ввічливо попросив його вислухати мене. «Не виправдовую себе, добродію, – сказав я. – Визнаю, що по молодості я зробив великі помилки, і ви достатньо постраждали, щоб почуватися ображеним; але якщо вам відома сила любові, якщо ви в змозі судити про те, що відчуває нещасний хлопець, у якого викрадають усе, що прив’язує його до життя, ви, можливо, вибачите мою спробу помститися вашому синові нешкідливою витівкою або щонайменше визнаєте мене достатньо покараним моєю ганьбою. Немає потреби ні у в’язниці, ні в тортурах, аби змусити мене відкрити, де ваш син. Він у безпеці. Я не мав наміру ні зашкодити йому, ні завдати вам образи. Я готовий назвати вам місце, де він спокійно проводить ніч, якщо ви зробите нам милість і відпустите нас обох на свободу».
Старий тигр, анітрохи не зворушений благаннями, зі сміхом повернувся до мене спиною. Він процідив крізь зуби, що наші наміри були йому відомі з самого початку. Що ж до сина, грубо додав він, то якщо я його не вбив, рано чи пізно він і сам віднайдеться. «Відвезіть їх у Малий Шатле, – сказав він поліцейським, – і дивіться гарненько, аби кавалер не втік по дорозі; він хитрий і вже раз утік із Сен-Лазара».
Він вийшов, залишивши мене, можете собі уявити, в якому стані. «О, небо, – вигукнув я, – прийму з покірністю всі твої удари; але те, що мерзенний негідник має владу так деспотично розпоряджатися мною, доводить мене до розпачу». Поліцейські квапили нас. Біля під’їзду вже чекала карета. Спускаючись по сходах,
