У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
“Благослови, Боже, і у цей Великдень, у день Різдва Христового, Спаса, Покрови снідь нашу”, - хрестився батько, і всі починали їсти. “Снідь”, як правило, була дуже смачна, але Петро встигав скуштувати її раніше, виклянчивши у матері, а по сусідству із брудними смердючими жебраками вона йому мимоволі верталася “веканням”.
“Тримайся пристойно!” – ніби спокійно, але металевим голосом обзивався, бувало, батько, пронизуючи сина гострими глицями очей, або лупив із усіх сил грушевою ложкою в лоба так, що аж іскри з очей зблискували. Закінчувалося оте хлібосольство, як правило, тим, що старці залишали двір, обдаровані усим зі столу, бажаючи “спасителеві” добра й щастя, а Петро закривав за ними хвіртку і вертався сповістити, що він належно випровадив святих людей.
“Так то ти, негіднику, шануєш Божі заповіді любові до ближнього! – кидав батьків запотиличник хлопця на підлогу, запалюючи іскри в його очах. – Ставай на коліна і проказуй вголос “Вірую во єдиного Бога”, мерзотнику!”
“Боже праведний! – сплескувала руками мати в риданні під дружний плач решти. – Хоч би на честь свята ти заступився за нас, нещасних!”
“І ти хочеш?! Ти завжди хочеш! – хапав він матір за довгу косу і кидав із силою на Петрика. – Нащадила їх, безбожників, сука твоя мати!..”
“Ги-и-и!” – вискливо плакали в один голос дівчатка, притьмом втікаючи до валькірчика, підштовхуючи найменшого Степанка.
“Гадаєш, не знаю, як ти спровадила Тодося? – продовжував батько трястись коло матері. – Коли б не так, і харч на дорогу поклала! – починав він перевзуватися, діставши із шафи свої робочі чоботи. – До чого нас довели ці паскудники-радці?.. Скоро десять літ ношу ось, і як нові! – міняв тему. – І костюм як новий! Матерія і шкіра колись були справжніми, а тепер, я тебе питаю, що? Негідь, хлам, паскудство! І два місяці не поносиш, а воно вже розлізлося по живому! Хіба за таке життя я воював по отих душегубних фронтах до крові?! Чи для себе ми здобували волю і добробут, чи для оцих наїздців тилових пацюків?!” – ховав святкову чумарку, костюм і начищені чоботи до шафи.
А слідом починалося для Петра заведене святе письмо: пливли плином із хлопцевих уст “Золотий вік Ізраеля”, “Ілій і Самуїл”, “Вино і сикер”, “Давид, син Іесея, і цар Саул”, “Хвалькуватий филистимлянин Голіаф і його смерть у поєдинку”, “Будує Давид Єрусалим на горі Сіон”, “Родить Версавія Соломона”, “Стає царем над Ізраілем і Іудеєю син Соломона Ровоам”, “Лишає Соломон світові дві книги: Гада і Нефала”, “Гостить Соломон дуже вродливу й багату царицю Савську”…
Пеклося, горіло вогнем Петрове серце, бо манила його магнітом вулиця і чарівно-прекрасний світ за містом – куди тому Сіонові із його красотами! Кишіла від співу птаства діброва, горіли на сонці і кликали простори Притясминня й луки, літала на базарищних гойдалках молодь, ніби сперечаючись у веселості й святковості, запрошували до себе циганські шатра-намети: дзвеніли скрипками, гуділи бубнами, кликали піснями й танцями, били в небо веселістю, відчайдушністю і волею під виляски батогів і стрясання в’юнких тіл циганок у рясному шатті!.. Янчук від тих спогадів веселішає й ніби здоровішає, згадуючи пережите й перейдене…
Доїдено останнього окрайця хліба із салом і цибулиною із кошелика, подарованого головихою, навіть крихти витрушені. Ні їжі, ні грошей, ні пристанища!.. Правда, має ще добротні черевики і полатану куртку!..
В долині бовваніє дядькова Пилипова хата, і Петро усвідомлює, що треба там шукати своїх серед живих: тітку Оксану та її дівчат. “Ага, он і берег їхній! А там що? Ніби коза припнута пасеться з козеням! Значить, є хтось живий! – радіє подумки. – Як то вони приймуть мене?.. А може і з наших хто вижив? Дядина, напевно, знає, - зводиться і поспішає до двору. – Так і є, живі!” – відкриває хвіртку і заходить у двір.
- Ти, Петрику?! Живий?! Боже великий! Звідки ти взявся? – остовпіло здійнявши руки, зустрічає хлопця дядина Оксана із ошелешеними дівчатками на порозі хати. – Проходь же, сідай на лаву. А виріс як! А змарнів! Чи ще хто із ваших живий? Не знаєш? І ми не відаємо. Гадали, що всі ваші померли, а ти ось живим виявився, то може й ще хто десь вижив, - кинулася дядина до мисничка за чашкою, щоб налити хлопцеві молока з глечика. – Подай, Мариню, хліба братові. Сідай, підснідай, чим Бог послав, та оповідай, де ти був і як вижив.
Петрові неймовірні розповіді тяглися чимало часу, не перериваючись… Янчук утвердився в думці, що із сім’ї серед живих лишився він один, від тітки дізнався, що батько був реабілітований, але в Чигирин не повернувся, що Гармаші: тітка Палажка із дядьком Самійлом, Галею і Васильком – живуть там же у селі, але рідні й знати не бажають, що всі Вертепи померли, що про Лісних, Трикопів і тітку Килину – ні слуху, ні духу.
- Поле наше відібрали... Не живемо, а животіємо, і врятувала нас коза, - розказувала тітка, змарніла, зубожіла, бліда. – Лишила б тебе у себе, але ж бачиш наше життя, то вже якось сам десь влаштовуйся... Варвара тобі може посприяє, як дружна колись матері й батькові...
З тим і лишив їхнє обійстя, попрощавшись. “Якісь рідніші були люди тоді, привітніші й гостинніші, коли навіть дядина зробилася геть іншою”, - подумав Янчук, дорогою згадуючи Варвару Степанівну, Кобзаря, який колись зняв зі шкільного паркану побачену ним об’яву, Марро Юрченка, що втік тоді із ДОПРу, подарувавши йому бубонця...
При згадці про бубонця і точену калатайку, які виконавець при експропріації їхнього майна забрав собі, Петро мимоволі посміхнувся, але й посмурнів, бо тоді ж забрали і його костюм, подарований Тодосем, якого не здогадався одягнути на себе, щоб уберегти, бо наяву побачив матір, що на колінах просила чекістів не виганяти їх із хати. Червона та зелена стрічки на тому бубонцеві воскресили в пам’яті сорочку, яку йому мати вишила червоною
