У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Випив застійної і затхлої холодної води, витягши її цебром із криниці, втерся рукавом, хоч мав у кишені хустку, випрану Варею, і довго вдивлявся у тьмяні риси розіп’ятого і прицвяхованого Ісуса, чомусь порівнюючи його із батьком, аж поки не второпав, що може зустрітися з ним у рідному місті наяву, а втямивши те, не пішов пришвидшено, оглядаючись в острасі. Усвідомив, що не розп’яття злякало його, вселила жах його подібність до рідного батька і можлива зустріч із ним, якої Петро смертно не хотів допустити.
Стецівка виявилася наполовину вимерлою, проте якась жінка впустила його на ніч до хати, дала ночви вимити ноги та навіть пригостила убогим полудником. У неї Янчук побачив цілу в’язку старих газет, які її син, що тепер служив у армії, придбав колись для цигарок. Знічев’я хлопець попросив їх подивитися. Читав на призьбі довго й захоплено, бо були йому цікаві, найпаче тим, що писалося в них про Чигирин та Шевченківський округ. Господиня виявилася місцевою учителькою і нагадала Петрові Марту Давидівну із Вадиком, ще як ті жили у їхньому чуланчикові.
“Про з’їзд жінок-селянок у Чигирині та включення їх у соціалістичне будівництво”, - читав Янчук заголовки, – “Про перейменування села Кирилівки в Шевченкове”, “Про будівництво Буцької ГЕС”, “Про закінчення суцільної колективізації у Шевченківськім окрузі”, “Про реорганізацію Черкаського педтехнікуму в педінститут народної освіти”, “Про відкриття в Черкасах медтехнікуму”, “Про відправку із села Бештечки Жашківського району сорока підвід хліба державі понад план на честь пуску Харківського тракторного заводу”, “Про сімнадцять МТС, що стали до ладу на Черкащині”, “Про п’ятдесятиліття вождя й учителя всіх трудящих товариша Сталіна”, “Сталін і Червона Армія” самого Ворошилова, “Про Вапліте Хвильового”, “Про правий ухил у ВКП(б)”, “Хто-кого”, “Підсумок класової боротьби за побудову соціалізму в одній країні”, “Результати першої п’ятирічки”, “Кобзарі, як запеклі вороги революції та слуги світової буржуазії, і їх захисники в уряді – вороги народу”, “Про кінцеве знищення агентів світового імперіалізму автокефалістів-націоналістів та їх поплічників соціально-ворожих елементів серед куркулів та підкуркульників на чолі із мракобісом Липківським”...
Вже засипаючи, Петро бачив в уяві то розіп’ятого над криницею Ісуса Христа, то сліпого кобзаря Вакулу на Чигиринському базарищі, де йому колись за шеляги доводилось крутити карусель діда Луки. Обидва привиділися йому й уві сні: ніби вів із ними суперечку, доводячи обом, що їхня жертовність не на часі тепер, безглузда при побудові соціалізму й індустріалізації країни. Через оту нісенітницю він проснувся рано і мусів лежати тихо, аж поки господиня не встала, запропонувавши йому помитися та пригостивши сяким-таким сніданком перед подальшою дорогою.
Перетнув нарешті Янчук і лишив позаду віддалі, перейшов яруги, байраки, горбища, гаї, ліси й степи, знову прийняв його до себе Чигирин. Ногами Петро ще відчував, як дошкульну муляву, біль довгих розбитих доріг, грейдерних шляхів, глинистих урвищ, стерень, перекалків тощо, але вже передчував м’якість рідної землі, кожний сяг якої був пуповиною зв’язаний із його дитинством, хай і жаским та мученичим, одначе рідним та найкращим у світі! Немарма кажуть, ріднішого за рідне не буває! Петро в Чигирині! А у природі – погожий і світлий літній заранок. Очі міряють околи, оцінюють красу, смакують велич щастя по вселюдському нещасті у краї. Янчук утямлює, що вернувся він сюди не тим, яким був, а досвідченішим і подорослішалим за час мандрів.
Правда, і Чигирин був інакшим – якимось тихим і задріманим, ніби аж меншим і здрібненим, хоч і вулиці були ті ж самі, і будинки стояли так же, і двори за тинами й парканами, і хатки із садками ніби не змінилися, от тільки люди ходили якісь збайдужілі при зустрічах. Самотиною віє протяжний вітерець вулицями і провулками, в повітрі пахне чебрецем з гори, застояною водою з Тясмину і полином зі степу. Оті запахи чомусь нагадують цвинтар у день Спаса і левади в літі. А сливи, абрикоси, яблука, вишні – Лесю Яремівну, дядькового Левкового Дмитрика, Марту Давидівну із Вадимком, Ромка Дорошенка, діда Дуку з каруселлю, великодні дзвони, кінські ряди на ярмарчищі, циганські балагури і коней обік наметів, спускання на соняхах із гори по мітлиці. Рідне все тут, але вже й чуже, бо дізнався, зайшовши у двір до тітки Дарини й дядька Василя Вертепів, що немає їх серед живих, а їхнє дворище посіли якісь приїжджі “нетутейші” люди.
“Було те все в дійсності, чи лише привиділося мені?” - думав Петро, вибравшись на гору до каланчі та присівши на замшілу лавку, щоб перепочити. Було й не було, як ота колись його хата, тепер без дворища і без будівель, хоч, правда, ще із садками, тільки ніби меншими, ніж були колись. Обійстя рідне з високої гори зовсім не подібне до себе: лелече гніздо на хаті стоїть порожнє, двір - голий і витовчений, паркан подіравлений, а брам зовсім нема. А головне – ганок не там, де був колись, і через це рідна хата ніби не має до нього, Петра Янчука, жодного відношення. Та й дійсно, то ж батькова хата, а з батьком він тепер не хоче мати жодних стосунків!
“Чи ж є хто живий із наших?” – мелькає розпачлива думка у хлопцевій голові, а перед очима проходять вродлива мати, Тодось із Домашкою, Ярися з Лідунею, Таня зі Степанком. Розгубив він їх, лише мамину й Грицеву могилки знає! І від усвідомлення того, що із батьком аж дев’ятеро душ сім’ї, напевно, немає серед живих, млоститься йому душа і докір переповнює його серце. Не може пояснити своє вижиття перед їх пам’яттю, як і перед пам’яттю сонму інших, яких бачив попід тинами і в хатах за свої довгі мандри.
Тільки чебрець пахне так же й досі, тільки каланча стоїть там же, правда, із забитими навхрест дверима, мовчазна й осиротіла, тільки написи на камінні ті ж, що й колись. Петро виполює бур’яни на могилках бабусі й дідуся Притулів, накладаючи їх цілі купи між горбиками, хто-зна й чиїми, без хрестів і будь-яких знаків.
Вражають Петра верхи собору і церков без хрестів. Згори вулиці міста здаються Янчукові вужчими і тихішими, ніби приспаними. Це ними на Великдень он із того собору батько приводив до себе на обід цілі вервечки сліпців, і вони сідали за один стіл, чекали, поки сім’я помолиться і сяде
