У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Ув Ерменонвілі іноді підсідав пан де Козяр, чиє прізвище, як сказав нам Брішо, так само, як і прізвище монсеньйора де Козе-няка, пішло від «кози». Він доводився родичем Камбремерам, і з цієї рації, викривлено уявляючи собі аристократизм, вони зчаста кликали його до Фетерна, але тільки коли в них не збиралося блискуче товариство. Живучи цілий рік у Босолеї, пан де Козеняк ходив у куди дрімучіших провінціалах. Коли він проводив кілька тижнів у Парижі, то не гаяв жодного дня, аби якнайбільше «встигнути подивитися», а «встигав» він так багато, що в голові його виникала завірюха, і він іноді не міг згадати, бачив він якусь виставу чи ні. Проте ця плутанина траплялася рідко, бо, як усі ті, хто наїздив до столиці не часто, він знав події паризького життя до цяти. Він радив мені сходити на ту чи іншу новинку («Це варто подивитися»), а сам ішов на неї лише задля того, щоб добре перебути вечір, а що вона справді могла стати новим явищем у театральній історії, було йому невгадно, бо якогось естетичного підходу йому геть бракувало. Горнучи все в одну купу, він казав нам: «Ми ходили до Комічної Опери, але нам не повелося. Вистава називається «Пелеас і Мелісанда». Нецікаво. Пер’є гарний, як завше, але ліпше його побачити в чомусь іншому. Зате в Жімназ грають «Кастелянку». Ми ходили двічі; неодмінно підіть, це варто подивитися. А як грають! У ній виступають і Фреваль, і Марі Маньє, і Барон-син». 1 він перерахував імена акторів, яких я зроду не чув, але не додав до цих імен «пан», «пані» чи «мадемуазель», як учинив би дук Ґермантський, який мовив одним і тим самим церемонно-зневажливим тоном про «пісеньки мадемуазель Іветти Ґільбер» і про «досліди пана Шарко». Пан де Козяр вимовляв імена інакше: він казав — Корналья і Догелі, як казав би — Вольтер і Монтеск’є. Бо в нього над великопанською звичкою дивитися на акторів звисока, як на все паризьке, брала гору хіть провінціала показати, що він тут як у себе вдома.
По першому обіді в Ла-Распельєр укупі з «молодим панством», як усі називали в Фетерні Камбремерів, хоча і він, і вона були далеко вже не перволітки, я дістав листа і зразу впізнав руку, яку відрізниш серед тисяч, руку старої маркізи. Вона писала: «Привезіть свою кузину, чарівну — гожу — милу. Це буде для нас правдиве щастя — приємність»; беззастережна певність, з якою вона підміняла висхідну лінію, якої міг би сподіватися адресат, нисхідною, зрештою змусила мене змінити свою думку про ці димінуендо: я бачив у них ті самі браваду і несмак, тільки що виявлені з-світська, які змушували Сент-Бева перекручувати всякий усталений словолад, спотворювати всі звичні вирази. В епістолярному стилі маркізи де Камбремер, мабуть, сплелися манери двох різних письменників, причому друга вимагала, щоб маркіза спокутувала банальність численних епітетів нисхідною гамою й уникала завершености фінальних акордів. Натомість я був схильний бачити у цьому «ступенюванні навпаки» вже не рафінованість, як тоді, коли воно було справою рук маркізи-вдови, а неоковирність, як було щоразу, коли ним послуговувався її син чи її кузини. Бо у всій їхній родині, навіть серед далеких родичів, унаслідок побожного наслідування тітки Зелії, свято шанувалося правило трьох епітетів, так само, як і звичка у пориві екстазу зупинятися і зводити подих на середині фрази. Це наслідування ввійшло їм у плоть і кров, і коли мале дівча в ранньому дитинстві уривало свою мову, щоб проковтнути слину, про неї казано: «Це в неї від тітки Зелії»; всі були певні, що і в неї на губі посіється вус, і давали собі слово розвивати її музичні здібності.
Стосунки Камбремерів із пані Вердюрен небавом стали гірші, як зі мною, і то з багатьох причин. Камбремери збиралися покликати її до себе. «Молода» маркіза казала мені через губу: «Я не бачу, чому б нам не запросити цієї жінки, на селі можна бачитися з ким заманеться, це ні до чого не зобов’язує». Та хоч вони по суті були готові це вчинити, проте радилася зі мною й далі, як їм здійснити свій замір. Оскільки вони запросили нас із Альбертиною, разом із приятелями Сен-Лу, місцевими аристократами, власниками Ґурвільського замку (людьми значнішими, ніж нормандські вишкребки, до яких пані Вердюрен, хоча цього й не показувала, була дуже ласа), я порадив Камбремерам запросити ще й Принципалку. Проте панство з Фетерна, чи то побоюючись (таке-бо було несміливе) не догодити своїм шляхетним приятелям, чи то лякаючись (вони були дуже наївні), що Вердюрени знудяться з людьми, не приналежними до інтелектуального середовища, чи то, нарешті, через те, що воно (засмоктане рутиною й збагачене досвідом) не зважувалося змішувати різні жанри, щоб часом «не набрати в халяви», — заявило, що це якось не в’яжеться між собою, що збереться надто «строката» публіка і що краще приберегти пані Вердюрен (яку можна запросити з усім її маленьким гуртом) до іншого разу. А на найближче прийняття — великопанське з Роберовими приятелями — воно з усього «ядерця» покликало тільки Мореля, щоб той розповів панові де Шар-люсу, яке блискуче товариство вони гостять, а ще сподіваючись, що музика потішить гостей, бо його попросять взяти з собою скрипку. Запрошено ще й Коттара, бо маркіз де Камбремер заявив, що професор завжди в доброму настрої і на обідах «шутку-ючи пита, шуткуючи одповіда», та й незле бути з лікарем у добрих стосунках — усі ми під Богом ходимо. Але професора покликано самого, мовляв, «обійдемося без баботи». Пані Вердюрен розсатаніла, дізнавшись, що її не запрошено на обід у «тісному колі» до Фетерна, тимчасом як двох із її громадки все ж запрошено. Першим докторовим відрухом було
