У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

з Альбертиною, запрошувати його до Бальбека. Дуже дотепний, проречистий, геть білоголовий, з гарними блакитними очима, він неохоче й украй стримано гомонів про вигоди великопанського життя, яким він, мабуть, колись жив, а також про родовід. Коли я запитав його, що вирізьблено на його перстенику, він відповів зі скромним усміхом: «Кетяг ще не доспілого винограду». І додав, ніби смакуючи: «Наш герб — кетяг зеленого винограду — має символічне значення: адже моє прізвище Усвид; стебло і листя — надзелень, усвид». Одначе мені здається, що якби я почастував його в Бальбеку лише квасним вином, він би зажурився. Він любив найдорожчі вина, либонь, через те, що злидарював, через те, що знав, який він збезталанений, через те, що мав до них уподобу, а може, тому, що був винопивця. І коли я кликав його обідати до Бальбека, він вибирав меню як знавець свого діла, їв як не в себе, а ще більше пив, наказуючи подавати одні вина, а інші ставити в лід. Перед обідом і по обіді він називав рік і номер портвейну чи коньяку так само, як назвав би рік установлення маркізату, крім нього, мало кому відомого.

Улюбленець Еме, я поривав його, влаштовуючи ці вишукані обіди, і він гукав гарсонам: «Мерщій, накрийте двадцять п’ятий столик!», і в нього навіть виходило при цьому «не накрийте», а «накрийте мені», буцімто столик він замовляв для себе. Метрдотель говорив не зовсім так, як говорять старші кельнери, просто кельнери, посильні тощо, отож потому, як я просив рахунок, Еме казав нашому подавальникові, заспокійливо махаючи рукою, немов укоськуючи коня, ладного заїсти вудила : «Не лізьте нахрапом (з рахунком), легше, легенько». Коли ж гарсон рушав з «облічкою» в руці до нашого столика, Еме, побоюючись, що той не надто точно спевнить його вказівку, озивав його: «Стривайте! Я підрахую сам». А коли я просив його не турбуватися, він заперечував: «Я маю таку засаду, як це мовлять по-простацькому, — не обкручувати гостя». А директор, зауваживши, що мій гість завжди в однаковій приношеній і скромній парі (а проте ніхто б не зумів убратися так шиковно, чисто тобі бальзаківський чепурун, якби він мав кошти), обмежувався тим, що з пошани до мене лише здалеку позирав, чи все гаразд, і наказував очима підкласти щось під ніжку столика, щоб він не хитався. Це не означало, що він не вмів закасувати рукавів, як інші, хоча й приховував, що почав кар’єру мийником посуду. Лише виняткові обставини приневолили його одного разу покраяти гиндички. Мене тоді не було в ресторані, але, як дізнався я потім, він проробляв це з величчю жерця, оточений, на поважній відстані від шинквасу, гуртом гарсонів, які прагнули не так повчитися, як помозолити очі зверхни-кові, показуючи на своєму обличчі блаженний вираз захвату. Хоч як намагалися вони витрішки продавати, жрець (повільно вгороджуючи ножаку в жертву й не відриваючись від свого священнодійства, ніби воно мало принести йому якусь ворожбу) їх не помічав. Жрець навіть не зауважив, що мене в залі нема. Дізнав-шися про це, він ударив руками об поли. «Ви справді не бачили, як я краяв гиндички?» Я відповів, що позаяк я ще не бачив Рима, Венеції, Сієни, Прадо, Дрезденської галереї, Індії, Сари у «Федрі», то мені залишається тільки скоритися долі, й оце я дото-чу до цього списку ще й його хист краяти гиндички. До нього, мабуть, дійшло тільки порівняння з драматичною штукою (з Сариною грою у «Федрі»), бо він чув від мене, що на гапа-виставах Коклен-старший завжди зголошувався зіграти малесеньку ролю, ролю безмовного чи майже безмовного статиста. «Все одно, — озвався він, — мені за вас прикро. Коли-то я краятиму знову! Для цього треба чекати на якусь подію, хоча б на війну». (Власне, довелося чекати на замирення.) Відтоді календар змінився, лічба велася так: «Це було другого дня потому, як я сам краяв гиндички». «Це було якраз за тиждень потому, як директор сам краяв гиндички». Отож-бо це патрання правило, як Різдво Христове або Гадж-ра, за вихідний пункт для літочислення окремішнього, але не розпростореного серед людей і не закріпленого.

Найбільше граф де Кресі побивався тим, що він уже не мав коней, ані смачного столу, і мусив тертися між людьми, здатними думати, що Камбремери і Ґерманти одними миром мазані. Коли він побачив, що мені відомо, що Легранден, який вимагав, аби його величали Легранден де Мезегліз, не має на те жодного права, то, збаламучений ще й вином, зрадів великою радістю. Сестра його казала мені порозуміло: «Для мого брата це таке щастя — побалакати з вами!» Він і справді воскреснув душею потому, як знайшов когось, свідомого мізерії Камбремерів та величі Ґер-мантів, когось, для кого існував соціальний Усесвіт. Так потому, як на земному крузі пішли б з димом усі книгосховища й усе захопила б до своїх рук геть-то темна раса, якийсь старий латиніста відзискав би дух і віру в життя, чуючи, як хтось цитує Гораціїв вірш. І коли граф де Кресі, висідаючи з вагона, питав мене: «А коли ж ми з вами пощируємо?» — то в ньому озивалося не лише лакомство чужоїда, не тільки гурманство ерудита, а й те, що баль-бецькі трапези були для нього нагодою погомоніти на цікаві для нього теми, теми, на які він не мав із ким погомоніти, — ці учти стали для нього тим самим, чим для бібліофілів є смаковиті обіди, на яких у певні дні зустрічається у клубі їхнє товариство. Ніколи не хвалячися своєю вельможністю, граф де Кресі приховав від мене, що він великопанського ложа — пересаджений на французький грунт пагін англійського коліна, що носить титул Кресі. Дізнавшися, що він щирий Кресі, я розповів йому, що сес-трениця дукині Германської зашлюбила американця Чарлза Кресі, але припустив, що той не має з ним нічого спільного. «Нічого, — притакнув він. — Так само, як не маю я нічого спільного (хоча мій рід, зрештою, не такий славетний, як сила-си-ленна американців, усі оті Монтгомері, Беррі, Чаудоси або Капе-ли) з родом Пемброка, Букінґема, Есекса чи дука Беррійського». Не раз мене поривало розважити його розповіддю про моє знайомство з пані Сванн, яка була колись відома як кокотка Одетта де Кресі; але, хоча дука Алансонського нітрохи не вражало, коли з ним говорили про Емільєна д’Апансона, я відчував, що ще не досить близький із графом де Кресі й наразі ще не можу собі дозволити таких жартів.