У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

як точилася розмова про вашу ядуху, щоправда, вже іншого роду», — хвалилася Альбертина, приїжджаючи на Дувільський двірець, де ми знову сідали на приміський потяг, вертаючи назад. Повернення, як і їзда туди, підносило мою душу, мені пахнула мандрівочка, я прагнув нового життя, зректися наміру побратися з Альбертиною і навіть доходив думки порвати з нею, то більше, що складні наші взаємини полегшили б цей розрив. Бо при поверненні, як і дорогою сюди, до нас підсідали знайомі або віталися з нами, стоячи на пероні; і безугавна втіха спілкування з людьми, його заспокійлива і сновійна дія брали гору над таємними розкошами уяви. Раніше за самі станції примеркли їхні назви (які вкидали мене в замрію уже першого вечора, коли ми прибули сюди з бабусею); вони втратили свою небуденність уже того вечора, коли Брішо на Альбертинин загад докладно розтлумачив нам їхню етимологію. Я захоплювався тим, що деякі з них закінчува-лися на «флер», як от: Фікфлер, Онфлер, Флер, Барфлер, Арфлер тощо, сміявся над закінченням «віл» у Бріквілі. Проте «квіт» зник укупі з «волом», тільки-но Брішо (він сказав про це першого ж разу в поїзді) розтлумачив мені, що «флер» йде від «фіорду», а «віл» від «вілли». Він наводив силу прикладів, і те, що спершу лунало своєрідно, ставало буденним. За Бріквілем пішов Ельвіл, і навіть у назві, на око не менш самобутній, ніж сама місцевість, тобто в назві Пендеп, у якій, як мені здавалося, ще во время оно найхимерніші, найнезбагненніші для людського розуму нашарування, зрештою, стопилися в одне брутальне слово, смаковите й твердюче, мов гатунок нормандського сиру, я, на свій розпач, виявив галльське «пен» (тобто — гора), яке так само криється і в Пенмарці, і в Апеннінах. Знаючи, що на кожній зупинці на мене чекає ручкання з друзями (якщо не їхнє підсідання), я казав Аль-бертині: «Питайте мерщій у Брішо про цікаві для нас назви. Ви згадали Маркувіль-Пишний». — «Авжеж, мені дуже до вподоби пишання, цьому містечку є чим пишнитися», — погодилася Альбертина. «Вам би воно здалося ще пишнішим, — відгукнувся Брішо, — якби, замість зфранцуженого чи златинізованого (в капітулярії єпископа Баєзького згадується МагсочіИа эирегЬа), воно постало перед вами давнішим, ближчим до нормандського: МагсиІркіу'Ша БирегЬа, себто селитьба, дідизна Меркульфа. Майже в усіх цих назвах, що закінчуються на «віль», перед вами могли б постати на цьому узмор’ї привиди жорстоких завойовників-норманів. В Арамбувілі перед вагонними дверцятами стояв хіба наш славний доктор, зовсім не схожий на норманського отамана. Але, заплющивши очі, ви могли б побачити славуту Ерімунда (Негітипсітіїа). Я не знаю, чому тут їздять дорогою між Луаньї і Бальбек-Пляжем, а не мальовничим шляхом між Луаньї і старим Бальбеком, а все ж, може, пані Вердюрен вас туди возила. Тоді ви бачили Енкарвіль, сельбища Віскар і Турвіль, а близесенько від дому пані Вердюрен — село Турольд. Зрештою тут були не лише нормани. Здається, заходили аж сюди й германці (Оменанкур, Аіетапісигіїз), але про це нічичирк, а то он той молодий офіцер перестане відвідувати своїх кузенів. Наїжджали сюди й саксонці, як про це свідчить джерело Сисон (до нього вчащає пані Вердюрен і неспроста), а в Англії — Міддлсекс чи Ессекс. Це річ неймовірна, але буцімто тут з’являлися й готи, гези, як називали їх, ба навіть маври, бо Мортань випало від Мавританії. Слід цього зостався в Ґурвілі (Соїкогитчіїїа). Зрештою збереглися якісь вказівки й на латинян — Ланьї (Ьайпіасит)». — «А я хотів би з’ясувати походження назви Торпегом, — озвався пан де Шар-люс. — «Гомо» — це зрозуміло (тут різьбар і Коттар значуще пе-резирнулися). А ось що таке Торп?» — «Гом» аж ніяк не означає того, що ви, бароне, схильні тут припускати, — заперечив Брішо, хитро бликаючи на Коттара й різьбаря. — «Гом» не має нічого спільного зі статтю, до якої я не можу зарахувати моєї матері. «Гом» — це «Гольм» — острівець чи щось таке. А ось Торп, або селитьба, трапляється в сотні назв, але я й так уже увірився нашому юному другові безконечним переліком. Коротко, Торпегом, хоча це слово з норманської мови, не криє в собі імени норманського ватажка. Отож ви бачите, як увесь цей край був онімечений».

— «Гадаю, професор передає куті меду, — озвався пан де Шар-люс. — Учора я був ув Оржвілі...» — «А ось зараз, бароне, я верну вам чоловіка, якого відібрав у вас в Торпегомі. Відкиньмо педантизм; хартія Роберта Першого дає нам замість Оржвіля — Otgerivilla, дідизна Отґера. Все це імена колишніх феодалів. Октевіль-ла-Венель повстало з л’Авенеля. Рід Авенелів гримів у середньовіччя. Бурґноль, куди нас возила одного разу пані Вер-дюрен, писалося Бурґ-де-Моль, бо те сільце належало в одинадцятому сторіччі Бодуанові де Молю, зарівно, як Jla Шез-Бодуен. Ба, ми вже в Донсьєрі». «Ой лишенько, невже всі ці поручники вдеруться зараз сюди? — скрикнув пан де Шарлюс, удаючи переляк. — Я потерпаю за вас, мені-то байдуже, я висідаю». — «Ви чуєте, докторе? — сказав Брішо. — Барон боїться, як би офіцери не потовкли його. А проте вони мають цілковите право юрмитися тут, бо Донсьєр — це дослівно Сен-Сір, Dominus Cyriacus. У багатьох назвах sanctus і sancta заступлено dominus і domina. І ось тихе військове містечко часами прибирає оманливої подоби Сен-Сіру, Версаля і навіть Фонтенбло».

При поверненні (як і їдучи туди) я просив Альбертину одягатися тепліше, добре знаючи, що в Амнанкурі, у Донсьєрі, в Епревілі, в Сен-Васті нас чекають короткі зустрічі з приятелями. Мені було приємно, скажімо, в Ерменонвілі (в дідизні Ерімунда) бачитися з паном де Козеняком, — користаючи з того, що він мусив зустрічати на станції гостей, він кликав мене поснідати назавтра в Монсюрвані; а в Донсьєрі мене тішив раптовий наїзд якогось славного Роберового друзяки: Робер посилав його (коли сам не був вільний) переказати мені запрошення капітана Бородинсь-кого на бенкет офіцерів у «Півні-смільку» або підофіцерів у «Золотому фазані». Сен-Лу з’являвся часто сам; і тоді я, поки він пив-гуляв із нами, непомітно для інших стежив у дві оці за Альбертиною, — зрештою, зайва осторога. Проте одного разу мені довелося урвати своє чатування. Під час довшої зупинки Блок, уклонившись нам, утік майже одразу до батька, — той, діставши спадок від вуйка, винайняв замок Командорія і тепер паношився, роз'їжджаючи в поштовій кареті з форейторами в лівреях. Блок попрохав мене провести його до повозу. «Але поквапся, бо мої-огирі нетерплячі; ходімо