У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

в педагогічній науці. Вона навіть ніжними словами згадала пралю, з якою він жив у Парижі, та їхню маленьку донечку. Вона перемогла; Брішо перестав їздити до Фетерна, але так побивався, що два дні по цій розмові за нього боялися, як би він не втратив зору остаточно; принаймні його здоров’я підупало і потім він уже так і не оклигав. Тим часом Камбремери, угнівившись на Мореля, навмисне запросили пана де Шарлюса без нього. Не діставши відповіді від барона, вони злякалися, чи не дали маху, і, вважаючи, що лихопомність — поганий радця, зрештою, написали запізніле запрошення Морелеві — це приниження викликало у пана де Шарлюса вдоволений усміх, указуючи на його владу. «Відпишіть від нас обох, що я приймаю запрошення», — сказав барон Морелеві. У Фетерні всі зібралися перед обідом у великій вітальні. Насправді Камбремери влаштовували цей обід для виквіту вищого товариства в особі подружжя Фере. Проте вони так боялися чимось не догодити панові де Шарлюсу, що, хоча їх звів із Фере пан де Козеняк, маркізу де Камбремер обсипало жаром, коли в день кликаного обіду до Фетерна заявився пан де Козеняк. Камбремери заходилися вигадувати всякі приводи, щоб мерщій спровадити його до Басолею, але не встигли, бо у дворі він зіткнувся з Фере, і вони були незгірш обурені його баніцією, як він сам був нею засоромлений. Але Камбремери рвалися будь-що розвести пана де Шарлюса з паном де Козеняком: вони вважали його за провінціала за тими відтінками, на які в родині не зважають, але за які перед чужими сором, хоча саме чужі

— єдині, хто їх не помічає. Та неприємно показувати кревних, які зосталися такими самими, тоді як ви попрацювали над собою. Про панство Фере можна було сказати, що це люди «комільфо». В очах тих, хто так їх називав, звісно, і Ґерманти, і Рогани, і багато інших теж були люди «комільфо», але їхні імена промовляли самі за себе. Не всі, правда, знали про високе коліно матері пані Фере та про те, що панство Фере обертається в дуже замкнутому колі, тож, коли з Фере когось, знайомили, потім неодмінно пояснювали, що серед «вершків» «нема як вони». Чи не ця невідомість імени викликала у Фере зарозуміле цурання? Так чи інакше, а Фере не бували навіть у тих, із ким водилися б Ла Тре-муї. Треба було вибитися в королеви надмор’я, як маркіза де Камбремер у Ла-Манші, щоб Фере щороку одвідували її підвечірки. Камбремери запросили їх на обід і дуже сподівалися, що пан де Шарлюс справить на них сильне враження. У розмові з нами вони шепнули, що він у списку гостей. З бароном, як виявилося, пані Фере не була знайома. Маркіза де Камбремер дуже зраділа, і на її личку блукав усміх хеміка, який уперше пробує злучити два дуже важливі елементи. Двері відчинились, і маркіза де Камбремер мало не зомліла: вона побачила одного Мореля. Мов той урядовець для особливих доручень, посланий міністром на перепросини чи мов морганічна малжонка, яка висловлює жаль від імени заслаблого принца (так зазвичай чинила пані де Кленшан, яка сповіщала про хворобу дука Омальського), Морель недбало кинув: «Барон не приїде. Йому нездужається, я принаймні так думаю... бо на цьому тижні ми з ним не бачилися», — останніми своїми словами геть добивши маркізу де Камбремер, бо вона саме сказала панству Фере, що Морель із паном де Шарлюсом не-розлий-вода. Камбремери вдали, ніби баронова відсутність для їхнього зібрання добро, і за плечима Морелевими казали гостям: «Обійдемося без нього, еге ж? Так буде ще веселіше». Але вони лютилися в душі, покладали гріх на інтриганку пані Вердюрен і, зрештою, віддали віть за віть: коли пані Вердюрен покликала їх до Ла-Распельср, маркіз де Камбремер, неспроможний відмовитися від утіхи знов оглянути свій дім і опинитися в гуртику, приїхав, але сам-один, кажучи, що маркіза в розпачі, бо лікар заборонив їй виходити надвір. Цією своєю напіввідсутністю Камбремери гадали пришколити пана де Шарлюса і водночас показати Вердюренам, що з ними вони шануються, скільки треба: так колись принцеси королівської крови проводжали дукинь, але тільки до середини суміжних палат. Через кілька тижнів стосунки між ними геть зіпсувалися. Маркіз де Камбремер намагався розтлумачити мені що й до чого: «Признаюся, що в нас із бароном де Шарлюсом усе не так просто. Він затятий дрейфусар». — «Невже?» — «Повірте на слово... У кожному разі його кузен принц Ґермантський, — дрейфусар усім відомий, а взагалі дрей-фусарство закидають їм обом. Мої родичі маються на осторозі. Я водитися з такими людьми не можу, довелося б розцуратися зі всією ріднею». — «Але як принц Ґермантський дрейфусар, то все складається якнайліпше, — озвалася маркіза де Камбремер, — подейкують, ніби Сен-Лу жениться з його сестреницею, а він же теж дрейфусар». — «Ясочко! Як вам язик повертається мовити про Сен-Лу, про нашого коханого Сен-Лу, що й він дрейфусар? Не можна ж так легковажно туза на спину ліпити, — промовив маркіз де Камбремер. — Як ці ваші слова сприймуть у війську?»

— «Колись він ходив у дрейфусарах, а тепер — ні, — сказав я маркізі де Камбремер. — Що ж до його одруження з мадемуазель де Ґермант-Брасак, то це ще вилами по воді писано». — «Про це тільки й розмов, але вам знати краще». — «Та він-бо сам признався мені, що він дрейфусар! — гукнула маркіза де Камбремер. — Зрештою, йому можна вибачити, Ґерманти наполовину німці». — «Ви цілком могли б так сказати про Ґермантів із вулиці Варен, — заперечив Канкан. — Проте Сен-Лу — це інша пара чобіт. Ну й хай уся його рідня з німців! Його батько над усе цінував свій титул французького магната, сімдесят першого року знов став під рушницю і поліг героєм на війні. Ось за це я голову собі дам відрубати, але не треба перегинати палицю ні в той, ні в той бік. In medio...virtus[44]... Забув! Цей вислів часто наводить доктор Кот-тар. От уже хто по слово до батька не бігає! Вам би слід мати напохваті малого Ляруса». Аби більше не розводитися про римську цитату й урвати балачку про Сен-Лу, щодо якого вона, на мужеву думку, допустилася нетактовности, маркіза де Камбремер знов напнула мокрим рядном Принципалку — вона вважала, що сварка з Вердюренами вимагає ще докладніших пояснень. «Ми залюбки