Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
Кілька років тому Гнатович повністю відмовився приходити в навчальні та наукові заклади і влаштувався вантажником на роботу в продовольчий магазин. Спершу я був шокований. Але він мені доброзичливо пояснив, що там йому ніхто не заважає думати, що насправді фізична праця і чисте мислення, задоволено хмикнув він, ступають нога в ногу. За чаркою його домашньої наливки він усміхався, що в інститутах самі йолопи, яким більше до шмиги виступати по радіо чи телевізорі. Він добродушно казав, Павле, ти їх остерігайся, краще тримайся нас — наукового пролетаріату, бо лише серед нього ще жива незаангажована і чесна думка. Ми пили ще і подумки я дав собі обітницю ніколи не посідати адміністративну посаду, бо це смерть знанням, творчості та ідеям. Я хизувався, що купив український переклад «Естетичної теорії» Адорно, а Гнатович кривився, що я зробив повну дурницю, оскільки він має ксерокс ориґінального видання, і взагалі українські переклади з філософії дуже посередньої якості, їх краще не читати.
В інші місяці його телефон постійно мовчав. Наш спільний знайомий, якого я випадково зустрів у метро, сказав, що Гнатович мешкає зараз у котеджі молодої пані під Києвом, якій пише дисертацію. Я усміхався й подумки казав, от старий ловелас, але був за нього радий, оскільки крім своєї науки він у житті навряд чи бачив бодай мінімальні радості й блага.
Часто чую: чоловіки, котрі довго живуть самі, поволі стають ідіотами або маразматиками, в них рано чи пізно їде дашок.
Моторошно про це думати: не доведи Господи, таке може стосуватися і мене. За останні роки помітив багато чого незрозумілого у своїй поведінці: мої «інтертекстуальні» жарти, з літературними, філософськими, мистецькими чи загалом культурологічними алюзіями, не завжди сприймають жінки; помічаю, що вони нудьгують. Можливо, все набагато простіше; можливо, треба лише пити вино й коктейлі та безтурботно базікати, заповнюючи спілкування сміхом, жартами і дурницями. Але в такій манері мені трохи важко спілкуватися, бо це вимагає непересічних акторських здібностей. Серед молодших від себе жінок я завжди почуваюся невпевнено: можливо, я засліплений їхньою красою, яка буквально паралізує мою поведінку, робить невпевненим голос, думки хаотичними, а жарти недоречними і не завжди влучними. Я постійно ніяковію й ніяк не можу подолати цей стан. Мені так хочеться з ними спілкуватися, бути розв’язаним, але ненав’язливим, сміливо й ніби ненароком класти руку на плече чи талію, шепотіти різні приємні дурниці на вушко, ледь-ледь торкаючись подихом і губами їхньої запашної шкіри. Не знаю про що з ними говорити, бо їх навряд чи цікавлять проблеми наукової схоластики та іншої теоретичної мури.
Інколи, дивлячись на стоси своїх «важливих» книжок, я думаю, що вони заглушили в мені віталістичні прагнення й зробили з мене такого собі пуританина, який не здатний навіть розважитися. Я — несучасний, недрайвовий. Але з іншого боку, згадуючи біографії Монтеня, Паскаля, Г’юма, Канта, Шпенґлера, подумки я усміхаюся собі, бо лише в тиші та, на перший погляд, щоденній нудьзі мене навідують улюблені і постійні соратники — божевільні, незнані іншим істини. Я люблю Плотіна, але балачки про нього навряд чи будуть доцільними у пабі чи на дискотеці. Бо Плотін і дискотека — несумісні за своїми конституціями. Бо філософські стежки та просіки позбавлені сміху й радості, блиску та розкоші: вони не менш нудні та докучливі, як щоденна праця селянина коло землі. Бо займатися філософією, як стверджував лапочка Абеляр, треба не лише тоді, коли звільняєшся від щоденних справ, а навпаки — відклавши ці справи, залишивши їх назавжди невирішеними. По-простому кажучи, забити на них болт.
Бо наперед знаю, що з нормальної точки зору, з погляду звичайної людини, все це повна маячня та ідіотизм; і це ще більше мене запалює… бо знаю на що себе прирікаю все своє життя молодість зрілість і старість свої надії мрії та бажання бо готовий бути завжди один готовий знести всі можливі поневіряння щоб ніколи не пускати ніде коріння не зв’язувати себе по руках і ногах із обставинами ні за що не нести відповідальності я готовий відмовитися продовжувати людський рід і ніколи не одружуватися бо це віддалятиме мене від спокою у мисленні навіть коли я лежатиму важко хворим самотнім у своїй квартирі забутий людьми і світом лежатиму у своїй павутині я готовий змиритися з тим що про це ніхто не знатиме що мені ніхто не прийде на допомогу що мене всі забудуть одна думка що я залежатиму від інших людей кидає мене в депресію я готовий вічно мовчати як камінь і не можу відмовитися від своєї дороги навіть коли нічого не зроблю й нічого не досягну проте в моїх силах спробувати вирватися за межі життя звичних людей не заперечуватиму, що мені інколи хочеться вити вовком я шукаю собі розради в банальних прогулянках Києвом тиняючись Володимирською гіркою за Михайлівським собором чи Голосіївським лісом.
Шукаю собі розради в алкоголі, але мене бентежить, що він надто швидко підкорює мою волю й змушує чинити так, як я ніколи б не робив.
Шукаю розради в бесідах зі своїми друзями, але ці бесіди, фактично, не виходять за межі літератури та науки, за межі царства ідей. Якщо я з Юрою, то ми рано чи пізно знову зациклюємося своїми балачками навколо поезії та перекладів; Юра цим живе, і мені неважко погомоніти про його цінності.
Шукаю розради у московській партії, на яку приходжу у вечірню більярдну в Голосіївському парку. Здебільшого, я шукаю собі знайомого компаньйона, бо не люблю грати у більярд із чужими людьми; у більярдних багато таких, які прагнуть кого-небудь розкрутити на партію та почистити кишені. Я поганий гравець, зрештою, більярд мені потрібний для роздумів, а не для підтримування розмови з нецікавим і лукавим опонентом, який насміхатиметься над супротивником і думатиме лише про те, як чимшвидше вибити з нього гроші.
Останнім часом я граю більярд із високим викладачем-аграрієм Михайлом, який пише дисертацію, здається, про вплив метаболізму щурів на стан повітря у приміщеннях із великою рогатою худобою. Михайло непогано грає, його удари сильні і влучні; коли він згинається над
