Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
В двері несподівано дзвонять і переривають нашу розмову. Симпатична мама Гени з пікантними ямочками на щічках, перепрошує та забирає малого додому.
Астма, Інтернет, малюнки — все це так незвично. Мабуть, я дуже відстав від життя.
Після чергової телефонної балаканини з Пампушкою, переважно про його страждання як науковця, мене трохи пробиває на депресію і думки спорадично наповнюються чортзна-чим.
Думаю про нарікання Пампушки і раптом лякаюся, бо уявляю себе через дещицю років подібним до нього. Найгірше, що всі підстави для цього є. Я також замислююся над подібними темами, які інколи глодять мою душу на самоті. Любий вошивий психоаналітик мені скаже, що це комплекс нереалізованості. Проте, я справді вірю, що не все залежить від волі людини (хай простить мені старий неврастенік Ніцше).
Мені здається, що більшість із нас змушені підігравати поточній ситуації. Цьому можуть бути різні пояснення: християнське співчуття до навколишнього зла чи ідіотизму, інтеліґентна вихованість і несміливість, банальний страх перед світом, лінивість і скептичність, зневіра в дії, приховані бажання робити з будь-якої ситуації вигоду, словом, можна називати та вигадувати ще багато нових «масок», за якими ховаємо свої щирі думки, почуття чи погляди на речі. Втім, постійно прикидатися, постійно корчити клоуна — це дуже втомлює і є навіть самоприниженням.
Як це не важко, але я намагаюся мислити спокійно, врівноважено, у форматі такої собі «чистої феноменології», без нашарувань людської чуттєвості, її ego. Хоча усвідомлюю, що в мисленні та спілкуванні звільнитися від людського неможливо. Через це я недолюблюю так званих харизматичних людей, які привертають до себе увагу не своїм талантом і здібностями, а режисурою своєї поведінки та своїми вродженими якостями. Мені здається, що це підкорення іншого, інтервенція на іншу територію, зазіхання на іншу свободу. В цьому мені вбачається несправедливе, що повністю нівелює «зміст» людини, її мислення, працю, натомість зосереджує увагу на манері спілкування з іншими, на вмінню себе подати. За незначний свій вік я вдосталь надивився на таких жевжиків у дорогих костюмах і краватках, які в манері одягатися копіюють недолугих українських політиків. Вони натужно корчать із себе інтелектуалів, викладачів, видавців, науковців, редакторів, поетів, художників, розумників, але жоден із них є не творчою особистістю. Через це вони завжди успішні, на виду, ніби скакуни на перегонах, бездоганні та дипломатичні, безтурботні та пихаті. Вони ніколи не «опустяться», не зійдуть з розуму, не стануть навіженими, не лежатимуть під парканами як Моцарт чи Бетховен. Вони ніколи не підуть проти маси й соціуму і не піддаватимуться остракізму та засудженню. Тля: від неї за кілометр тхне комерцією, бізнесом, розрахунками, а загалом найстрашнішим бичем — політикою, навіть якщо вона непартійна й неполітична. Успішний і знаний митець — це вже політик, навіть коли він не у парламенті чи уряді. Бо його символічні бонуси в будь-яку секунду інформаційна влада здатна перетворити в матеріальні, не кажучи вже про те, що рано чи пізно вони цілуватимуть пантофлю можновладців, ідучи на ті чи інші компроміси.
Я давно зловив себе на думці, що нездатний читати авторів, рядки яких ситі, як холодець, і сумирні, як гіпсокартон, я не здатний повірити кабінетно-декоративним творчостям, спокійній, математично-точній мазанині на полотнах чи бездоганно зліпленим віршикам. Розумію, що це крайня, суб’єктивна позиція, бо вона може бути помилковою — залежною від мого першого мінливого враження. Але мене лякають самовпевнені автори, які не носять у собі «прірву», «самоспалення», «хаос», чи протилежне і не менш сильне — «блаженність». Дуже часто спостерігаю за такими митцями, які всіляко дбають за власну бездоганність, усіма можливими способами маскуючи свої слабинки, як вони стандартизують себе цією симпатичністю, політкоректністю, бажанням сподобатися зграї ідіотів, що формує масову думку. Мені стає їх навіть трохи жаль. Ці дурники не розуміють, що творчість усіх видатних прижиттєвих марґіналів — від античних кініків до бітників чи арт-відморозків у підвалах наших днів — це плювок у їхні посередні самозакохані мордочки. Чорт забирай, не має значення, чим займатися — живописом, скульптурою, наукою чи поезією — це неписане правило справедливості. Блаженні вбогі духом, бо до кмітливих на вигоду посередностей і пройдисвітів я давно ставлюся з розумінням — як ботанік до дрозофіли, яка не переживе завтрашнього дня.
Щось я розбушувався проти ночі, від цього може початися безсоння. Спати, спати.
Гнатовича, який мешкає через дві тролейбусні зупинки від мене в напрямку до Виставкового центру, я бачив два місяці тому, і наша остання бесіда мене засмутила. Він майже мене не чув, не чув моїх арґументів, таке враження, що він говорив до стін, до привиду.
Його звичку — говорити і забувати про присутність співрозмовника — я помітив уже давно. Гнатович перестав викладати в університетах, бо йому набридли обмежені чітким часом формати лекцій, в яких він мав розгортати свої думки, йому також набридли всі вчені ради та наукові інституції, в яких ніхто не намагався слухати це розгортання ідей. Я співчуваю йому, як талановитому вченому, який, поринувши в прекрасний космос наукових проблем, повністю втратив адекватність у світі матеріальних речей, у світі всіх можливих зручностей і компромісів чи можливостей організовувати собі життя.
Коли я телефонував до нього й говорив на ту чи іншу тему, то чув його радість, потім бажання зустрітися. Я говорив про книги, які мені потрібні, і Гнатович почав безкінечно говорити про ці книги, про ідеї цих книг, про авторів, про порушені проблеми та їх еволюцію, про можливість застосування цих проблем сьогодні. Я делікатно перебивав його, що мене цікавить те і те, а Гнатович, почувши, що мене цікавить, продовжував розвивати свої думки. Одного разу з телефонною слухавкою в руці я нетерпляче стояв у кабінеті кафедри, спостерігаючи за трохи нервовими поглядами моїх колег, які ніби хотіли сказати, скільки можна висіти на телефоні, але нічого не зміг зробити, бо Гнатович, поринувши у
