Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
Думаю про свою порожню, осиротілу квартиру без тебе: однієї ночі вона була справжнім святом, а тепер перетворилася в пустирище.
Докласти трішки зусиль, щоб ти була зі мною і переїхала в Київ, хоча це було б нелегким кроком: мені довелося б прийняти тебе з твоїм немовлям, усі ці притирки, родичі, тяганина з твоїм чоловіком, шок моїх рідних… все це я уявляв з іронією. Я не був готовим, бо побачив тотальну загрозу своєму звичному способу життя, своїй цілковитій автономії — творчій, побутовій, щоденній, чуттєвій. Побачив загрозу моїй свідомості, її звичному триванню, рівновазі, в неї б увірвалися тривоги, проблеми, клопоти, від яких я завжди намагався принципово дистанціюватися. Можливо, я зрадив свою любов до тебе, а можливо, моя любов не була справжньою, всесильною, такою, що сама створює події та їх розвиток. Я відступився від своїх почуттів. Зрештою, тверезі думки сигналізували мені, що коротка мить знайомства і захоплення ще не є підставою для докорінних змін і радикальних рухів. Також я не знав тоді, як ти мене оцінюєш і яку роль відводиш у своєму житті. Можливо, ця поїздка до Києва по літературну премію була для тебе розвагою, як і моя випадкова поява. Відтоді почуваюся трішки роботом, який існує за усталеними порядками.
Зізнаюся тобі у своїй капітуляції перед симпатичною жінкою. Навіть не знаю, навіщо про це кажу. В помислах я не мав нічого поганого чи такого, щоб могло відсторонити тебе.
Оля — виявилася тим випробуванням, яка взяла вверх над моєю волею. Кілька разів ми разом поверталися з університету: стежинами зелених, тінистих пагорбів Голосіївського лісу йшли до тролейбусної зупинки «Парк імені Максима Рильського», де я чекав, коли Оля сяде на тролейбус і поїде до метро «Либідська». Потім я повертався пішки додому, подумки аналізуючи свої невинні і водночас непрості зустрічі з Олею. Ти не повіриш, але ми, ще навіть не розмовляючи про те, що між нами діється, поводилися обережно та делікатно. Тиждень за тижнем, і ми вже верталися разом з університету стежками, укритими золотисто-червоним листям, трималися за руки. На першій призначеній зустрічі я поцілував Олю, для мене це було справжнім подвигом, бо я раніше не зважувався. Вона відповіла поцілунком. Коли я цілував, Оля заплющувала очі, і в такі миті я завжди згадував тебе, уявляв твоє лице, усмішку, погляд.
Оля дуже активно поставилася до наших зустрічей і, признатися, почала мені набридати. Особливо гостро та неприємно я відчув, як руйнується мій звичний час: його раніше спокійний, врівноважений плин тепер перетворився на бурхливу ріку з несподіваної бистриною чи не менш несподіваними заводями. Ще гірше стало тоді, коли ми переспали. Цей ритуал — відразу після наших пар бігти в мою квартиру й лізти в ліжко — емоційно мене страшенно заводив, але раціонально я розумів, що з кожним днем катастрофічно швидко віддаляюся від себе попереднього, звичного, сталого.
Я не міг більше працювати, читати улюблені книги, стежити за новинками європейської та американської думки, я став розгубленим, хаотичним, неврівноваженим. Навіть моя стара сусідка, тьотя Ася, сказала мені, що моє лице світиться. Я прагнув уникати Олі, але вона приходила — ніби у справах — у мій навчальний корпус і ми знову бачилися, знову йшли осінніми стежками Голосіївського лісу до зупинки «Парк імені Максима Рильського», а потім знову опинялися в моїй квартирі. Я гаряче цілував її, повністю віддаючи себе, божеволів від Олиного тіла, але подумки переживав нестерпні тортури: я ніколи не стану мислителем, я ніколи не стану самітником і не звільнюся від цього світу. З відчаєм дивився на стоси книг, папок, набитих ксерокопіями та роздруківками статей, есе, матеріалів викладацьких курсів науковців із різних країн, і бачив, як усе це ставало мертвою купою паперу, натомість поруч мене лежало біляве, тепле, запашне тіло Олі. Згадувалися іронічні слова Канта, що секс — лише механічне і зайве тертя двох тіл. Я повторював їх як мантру, але це не допомагало, бо тілесна механіка була міцнішою за мою нетілесну волю.
Про нас заговорили колеги по роботі. Пампушка мені хтиво підморгував і шепотів: ну ти і жук, захомутав таку дівицю, на стільки молодшу від себе, в неї на площі Льва Толстого трикімнатна квартира, ну ти і жук, молодець — блистіли його масні вилуплені очі за квадратними окулярами. Подібні репліки я слухав із жахом, бо розумів, що світ невпинно накидає мені свої незримі тенета, ловить, ніби нещасну рибину.
Від читання Куно Фішера (для брошури про Канта) мене відволікає дзвінок у двері. Не люблю випадкових відвідин, особливо незнайомих людей. Дивлюся у «вічко», але нікого не бачу, придивляюся знову й помічаю світлу чуприну сусідського хлопчика Гени, який інколи приходить до мене в гості «розмовляти».
— Привіт, дядь Паша.
— Привіт, Гено.
— Я до вас. Давно вас не бачив.
— Заходь.
Гена за старою звичкою обходить мою квартиру: спершу заходить до кімнати, дивиться на стоси книжок, чухає голову й каже, о-го, знов читаєте, потім іде на кухню.
— У вас невимитий посуд. Це нічого. Я вам допоможу, — він ставить біля раковини невеликий табурет, вилазить на нього, відкриває кран гарячої води й миє тарілки. Я кажу, щоб цього не робив, що сам вимию, але малий непоспішно й спокійно знову повторює «нічого, я допоможу». Він охайно складає вимиті тарілки на металеву поличку над раковиною, оглядає кухню. Гена запитує, чому я й досі не замовив воду.
— Яку воду? — не зовсім розумію сказане після читання.
— Я ж вам ще місяць тому казав — «Кодацьку». Воду з крана пити дуже небезпечно, в ній є хлорка і пісок, а «Кодацька» — очищена. Забули?
— Забув.
— Я вам можу замовити. Треба тільки залізти в Інтернет. Дядь Паша, у вас є Інтернет? Як же ви без Інтернета? Там можна музику і мульти качати, ігри грати.
Не знаю що малому
