Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий

Можливо тому я перестав за собою стежити: ліньки голитися, росте борода і мені не заважає, ліньки прасувати штани, тому я купив темні джинси і щодня їх ношу, ліньки варити обіди, вечері, тому купую тільки напівфабрикати — ну, там вареники, пельмені, супи на швидку руку, іншу фіґню. Ліньки взагалі думати про те, як я живу і що мушу робити, щоб жити далі. Спостереження за навколишніми подіями, які не викликають особливого хвилювання і не сприймаються як найвищий дарунок, — чудова нагода позбавлятися та уникати напівбожевільних думок про сенс існування; і взагалі — який ідіот сказав, що життя людини наперед визначене певною лінією, якою вона ніби рухається і в якій оцінює все, що відбувається навколо, тільки з позиції своєї «місії», чи того, що їй шкодить чи сприяє?

Вчора, приміром, купуючи на продуктовому базарчику овочі, я помітив, що продавщиця мене нагріла на двадцять копійок. Але мій медитативний, заглиблений у себе спокій — настрій настільки робив все довкола несуттєвим та звичним, наче все відбувалося не зі мною, що я на це просто закрив очі, ніби це закономірність, яка трапляється завжди і без якої просто будь-яка купівля овочів просто неможлива, як і купівля перед тим у гастрономі вареників із лівером.

Оля навряд чи може рівнятися з тобою, з твоїм спокоєм і вмінням разом зі мною слухати тишу. Думаю, її зовсім не цікавила тиша, те, чим я живу, що читаю, пишу, переживаю й щодня ношу в собі, натомість вона лише прагнула, щоб ми мешкали разом. Наші стосунки відбувалися настільки поспіхом, із певною нервозністю, що я почав панічно боятися шлюбу. Мені здавалося, що я стану «придатком» в Олиній життєвій місії чи звичайним биком-репродуктором, який забезпечує тривалість і «безперебійність» природи в її продовженні, дас іст Kontinuität[1]. Коли я повертався з роботи, Оля любила припхатися до мене і я змушений був кохатися. Якщо бути чесним, то це вона зі мною спала, а не я з нею, бо жодних особливих чи нав’язливих кроків не робив. Моя голова розколювалася від низки запитань: хіба це свобода, яку так обожнює людина, потрапляючи в непримітні нетрища несвободи? Те, що здійснювала з моїм життям Оля, важко назвати благом для мене, чи, якщо влучніше, бодай приємною не-свободою, яку я сприймав би як свободу. Мабуть вона — дурнувата жінка, якщо не здатна нав’язати свою волю чоловікові як необхідність, без якої той не може обійтися; без якої він не може прожити жодного дня!

Оля пише дисертацію по якійсь біліберді, пов’язаній із бухгалтерією. Уявляєш, я навіть не маю з нею про що говорити. Але мене цікавить інше: як Оля відреаґує, коли дізнається, що вона мені абсолютно непотрібна й байдужа. Я підпускаю її, аби спостерігати за розвитком подій далі. Минулої зустрічі Оля мені сказала:

— Я через місяць поїду на стажування в Бельгію, в один із університетів. Якщо вдасться — зароблю трохи грошей на машину. Ти будеш мене чекати?

— Не знаю.

Навіщо їй машина?

— Хіба ми після всього, що було, не достатньо близькі?

— Не знаю.

Я справді не знаю.

Тепер я думаю, що все це нарешті скінчилося. Ми попрощалися з купою німих запитань в її очах, залишивши все непоясненим, нез’ясованим. Ми мовчки поїхали в аеропорт Бориспіль, мовчки сиділи в буфеті й сьорбали каву, спостерігали за трьома галасливими засмаглими арабами, які за сусіднім столиком сперечалися над картою, здається, Києва. Так само мовчки я поцілував її перед тим, як вона зникла в зоні для пасажирів. Це було симпатичне прощання: без дурних і напружених розмов, після яких розколюється голова, без сліз і сентиментів, без брехливих чи уникливих відповідей на несміливо оголошені слова надії. Мені здалося, що ми навіть почали трішки ненавидіти одне одного. Вийшовши з терміналу, я з полегшенням закурив і подивився в чисте небо, мене не дратував натовп пихатих таксистів, що до кожного стрічного приставав із фразою «підвезти?».

Тільки спокій: я повертався до свого звичного та спокійного життя попри те що я не самурай мушу пройти свій шлях до кінця мене чекають стежини моєї самотності мене чекає просіка ідей моєї химерної уяви на якій зустрічаються досократики та марксисти теологи і контркультурні роздовбаї мене чекає моя затишна квартира та улюблений балкон я тобі вже казав це найкраще місце в Києві.

У професора Мельника справи, здається, ще гірші: він не вилазить із лікарні, зробили вже третю операцію. Я продовжую викладати на економічному факультеті. Це мене дуже окрилює, особливо хитрі, хтиві оченятка…

Чому твій чоловік не любив тебе?

Я ніколи не міг це зрозуміти, навіть тоді, коли отримав від нього несподіваного листа про твою смерть. Коли я зайшов того сонячного дня на пошту, відімкнув свою абонементну скриньку і витягнув конверт із незвичним незнайомим почерком, тоді — за мить до прочитання скупих рядків програміста — я не знав, що в мене підкосяться ноги і що я, обм’яклий, буквально сповзу на підлогу. До мене підбіжить кілька людей, а жінка з-за віконця, яка продає лотерейні квитки, конверти і марки, швидко задріботить до підсобки за склянкою води та валідолом. І все ж таки, це не був лист байдужої людини, бо програміст — між хаотичними рядками своїх розмислів — ненароком обронив скупу фразу — «я не уявляю, як жити далі».

Я не уявляю, як жити далі — навіть цю страшну думку він привласнив, озвучивши її першим, так само як привласнив право бути з тобою. Кілька днів поспіль я не виходив із квартири, відімкнув телефон, лише лежав на дивані і дивився у стелю. Кілька разів дзвонили у двері, але я все лежав і ні про що не думав.

Потім, через півроку ми зустрілися в Києві, куди він приїхав у відрядження — купувати ексклюзивну технологічну програму для свого підприємства. Ми мовчки сиділи в парку Шевченка і пили пляшкове пиво. Програміст спостерігав за студентками, які скупчилися на одній із лавочок і голосно щебетали. Я