Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
Повернувшись додому, я довго думаю над тим, що могло би трапитися зі мною, якби я повів себе по-іншому. Без сумніву — вони мене просто б безжалісно віддубасили і, можливо, я потрапив би до лікарні чи наступного дня прийшов на роботу з добрячим синяком, а завтра я аж ніяк не можу проіґнорувати день — мушу провести відкриту лекцію.
Хіба я маю право витрачатися на придурків, вступати з ними в дискусії чи бійки? Мене чекають ідеї та необхідна для них внутрішня рівновага, заради чого я відмовився від усього. Хіба я маю право легковажити?
Ти мабуть і не підозрювала, що твій приїзд у Київ отримати літературну премію для поетів (я, негідник, так і не читав твоїх віршів, хоча твоя збірка завжди лежить на моєму столі) завершиться початком (завершиться початком — гарно сказано) нашого роману. Це справді зі сфери помислів Божих — дві маленькі монади, які проживали в різних куточках України, жили різними інтересами, спілкувалися з різними людьми, читали різні книги і, відповідно, мали різні погляди на речі, — раптом від таємничого поштовху линуть одне до одного. Чим не любовний роман?
Якби не Юра — я ніколи б тебе не зустрів. Пригадую, він сказав: ходімо в Будинок учених, там моєму приятелеві вручають нагороду. Виявилося, що не тільки його приятелеві вручали нагороду. І це прекрасно: я побачив тебе! Ти не повіриш: усе це дійство (зрештою, і теперішню поезію) я ніколи не сприймав серйозно, сидів у третьому ряді зали і кепкував з молодих поетів, серед яких була і ти. Я реготав з натужних голосів юнаків, які, почервонівши від напруги, вигукували, верещали в мікрофон свої «страшні» метафори, як кров і сперма текли спинами сумирних жінок, як язик поета, наче спис, пронизував нещасні тіла, а потім з динаміків до нас із Юрою, який від моїх коментарів мале не впав зі стільця, долітало «блювотиння днів», «сифіліс очей», «метастази пам’яті», «п’явки почуттів» та інша анатомія та зоологія. А потім юний поет, поголений під Котовського, раптом упав із мікрофоном і почав битися, ніби в конвульсіях, викручувався на сцені і вигукував «це така розплата!».
Пригадую, як після цього дійства нас затягнув у свою майстерню на Лютеранській миршавий, сорокарічний художник, що виявився приятелем далекого приятеля Юри. Наскільки я тоді зрозумів, цей маляр поклав був на тебе око, бо не відходив ні на крок.
Як же так вийшло, що я його «обскакав»? Мені настільки смішно це згадувати, особливо коли бідолаха намагався підсісти поруч тебе, але його постійно відволікали: «Стас, де в тебе виделки?». Художник підскакував, метушився, грюкаючи дверцятами в допотопних шафках-сервантиках епохи Сталіна, порпаючись у шухлядах, а я тим часом сів поруч із тобою. «Стас, де в тебе чарки?» Ти сміялася мені очима. Стас нервово зиркав на нас, на його чолі виступили краплинки поту, він і далі метушився, догоджаючи своїм гостям.
Пригадуєш, як було тісно? Ми сиділи впритул, я мусив злегка розвернутися, аби ти могла вільно брати келих зі столика, над яким скупчилося біля десяти душ. Твоє коліно торкалося моєї ноги, поруч тебе я тріпотів, ніби листочок на вітрі. Як на зло до мене вчепився чорний кіт художника, він зирив з-під столу сумними очима, мабуть, просив ковбаси, я кинув йому шматок, потім другий. Художник запротестував, що закуски мало, не давай йому ковбаси, слиш, не давай, він тепер від тебе не відчепиться. Непомітно я копнув кота, щоб відвалив. Ти мало не пирснула зі сміху. Сорокарічна шатенка навпроти, яка прийшла з лисим і товстим театральним режисером, ненароком пролила на себе «сапераві» й загорланила: «Стас, де в тебе серветки?» Художник, який лише декілька секунд тому всівся за стіл, знову підскочив і заметушився. Я вже не пригадую, що він робив і говорив, бо твої губи привселюдно впилися в мої. Пізніше, коли спорожнили стіл, юний худющий поет із рудими довгими віями, імені якого я так і не запам'ятав, дістав з торби півкілограма вареної ковбаси (мабуть, свою вечерю) й поклав на стіл. Театральний режисер, потираючи руки, накинувся на неї з ножем, нарізаючи рожеве тільце на дрібні кружальця. Ми нікому не заважали, непомітно підвелися й пішли.
— Стас, де в тебе туалет? — останнє, що ми почули, закриваючи за собою двері майстерні.
Drosophila — плодова мушка, рід двокрилих дрібних комах із сімейства Drosophilidae. Існує близько кількох тисяч видів. У природі харчуються соком рослин, залишками рослинного гниття. Незначні розміри, короткий життєвий цикл і спрощене культивування, а також наявність політенних хромосом і надмірна схильність до різноманітних видимих мутацій зробили їх адаптованими до різних умов життя. Дрозофіла використовується для дослідження взаємодії генів, генетики розвитку, оцінки неґативних ефектів медичних препаратів і поллютантів. За словами Марка Фрая, професора і члена Інституту досліджень мозку США, мозок мухи-дрозофіли має близько 200 000 нейронів, водночас людський — мільярди.
Експерименти Бьорна Брембсома з Вільного берлінського університету довели, що поведінка цих мух має ознаки хаосу, який не є випадковим процесом, бо моделей, що породжують хаос, не існує. Ця здатність дрозофіл, можливо, є еволюційною перевагою, що дозволяє добитися значно більше успіху в пошуку їжі. Якщо в процесі еволюції люди також досягнули таких важливих результатів, то можна дати відповідь на одне зі споконвічних питань: наука стверджує, що наслідок має причини, і якщо ми добре розуміємо причини, то зможемо передбачити наслідки. За німецьким ученим, якщо все це правильно, то вся так звана свобода вибору є ілюзією, бо людина в такому випадку перебуває під впливом зовнішніх стимулів. Якщо наша поведінка інколи здається непередбачуваною, то лише через наявність випадкових подій, які не дають змоги людині відповідати адекватно на вплив навколишнього середовища.
Дрозофіла відома з прадавніх часів. Аристотель помилково стверджував, що вона народжується з пилюки.
На порозі
