Уран - Микола Якович Зарудний

— Гаразд,— погодився Гайворон,— Що ж ви у нас шукатимете? Нафту? Вугілля?

Професор відвів погляд убік.

— Не хотілося б передчасно говорити про це, зараз ідеться тільки про розвідувальні роботи.

Гайворон зрозумів, що своїм запитанням поставив професора в незручне становище.

— Чим же ми можемо вам допомогти?

— Добре було б мати невеличке приміщення для нашої експедиції, хоча б дві кімнати... Ну й поселити моїх товаришів.— Професор розстелив перед Платоном карту з безліччю позначок, ліній.— Нас цікавить район Видубецького гірського кряжу. Так, так, не дивуйтесь, тут були колись гори. Високі.

— А ми їх засіваємо,— усміхнувся Платон.— Зараз там пшениця.

— Почнемо роботи після жнив,— пояснив професор,— а поки підвеземо матеріали. Збитків ми вашому колгоспові не заподіємо.

Платон чув про Фурмана. Лауреат, Герой Праці. Ясна річ, і в Сосонку він приїхав у важливій справі. Коли зайшла мова про експедицію в райкомі, то Мостовий сказав Платонові:

— Ти зроби для них усе, може, сьогодні-взавтра вирішиться доля твоєї Сосонки.

— У Сосонки є своя доля...

— Але вона може бути кращою, Платоне. Якщо підтвердяться їхні прогнози, то...— Мостовий нахилився до Гайворона.— Вони шукають уранову руду.

— Уран? У Сосонці?

— Поки що це лише прогнози, так би мовити, не для преси.

Одразу по жнивах з'явилися на горбах вишки, викликавши багато чуток та пересудів у Сосонці. Одні говорили, що шукають нафту, інші — вугілля, хтось доводив, що вдарять скоро з-під землі цілющі джерела. Та згодом звикли і до вишок, і до тих, хто працював біля них: свердлять землю — видно, для науки треба.

Платон часто зустрічався з Фурманом та іншими членами експедиції, і хоч його дуже цікавили результати пошуків, не розпитував. Йому було досить подивитись на професора, як усе ставало зрозуміле. Якщо був успіх, то невисока худорлява постать Фурмана світилася. Професор не вмів приховувати своїх почуттів: блищали його очі, і зморшки навколо них схожі були на промінчики.

Зо два місяці тому до Сосонки приїхав секретар обкому партії Павло Артемович Шаблій і з ним ще кілька незнайомих Платонові людей. Гайворон, якого попередив Мостовий, зустрів їх у конторі правління. Шаблій поцікавився справами в артілі.

— Що ж, ордени вам дали недаремно,— сказав Шаблій,— молодці, але зараз нас цікавлять ваші Видубецькі гори, Платоне Андрійовичу. Поїдемо.

У машині Шаблій познайомив Платона зі своїми супутниками:

— Арсен Климович Турчин — він уміє перевертати гори... Іван Петрович — має властивість бачити на тисячі метрів у глибину, а це,— показав Шаблій на кремезного сивого чоловіка,— фінансовий бог, постарайся, Платоне, подружитися з ним.

— Гадаю, Павле Артемовичу,— промовив фінансовий бог,— що нам усім треба тримати дружбу з Платоном Андрійовичем, ми — гості, він — господар.

Поки Сергій Володимирович Фурман доповідав приїжджим про результати досліджень своєї експедиції, Платон двічі обернувся своїм газиком у село, бо Мостовий запитав, коли зайшли до намету Фурмана:

— У Сосонці гостей частують?

— Олександре, але у мене ресторану нема.

— Давай по-солдатському.

Уже вечоріло, коли повернулися від найдальших вишок до намету.

— Диво дивнеє,— сплеснув руками фінансовий бог, побачивши накритого стола.— І саме те, що я люблю, а мені забороняють їсти. Яке сало, товариші, а цибуля, а картопля яка! А карасі! І з перцем... Ну, я пропав.

Вийшли з намету, коли вже стемніло.

Ніч. Ясні зорі висіли над Видубецькими горами, над Сосонкою, поскрипувала головна вишка, ніби подавала таємничі сигнали з цих горбів у галактику...

Платон стояв на Видубі. Звідси далеко було видно: і село, і Русавку, і старого вітряка. Торік, коли налетіла на Сосонку перша весняна гроза, не вистояв вітряк: обламали вітри його крила. І бовванів він безкрилий, і схожий був на височенний надмогильний пам'ятник. Так здалося Платонові, коли під їхав якось до вітряка. Двері були незамкнені. Після того, як він підбором відбив замка тієї, їхньої зі Степкою, ночі, ніхто вже не замикав його. Пахло прілим сіном і мишами. Чому ж ця буря пощадила вітряк, зламавши йому лише крила? Хай би розтрощила і порозкидала по всьому світі оці зчорнілі дошки, може, тоді забув би він про все, що сталося тут. Тільки він, цей вітряк, був свідком Платонового падіння. Саме Платонового, а не Степчиного. Вона була чиста і прекрасна у своєму коханні, а він... Він думав тоді про Наталку, а пестив слухняне незаймане тіло Степки. Чому стоїть цей вітряк? Платонові здалося, що, якби його не було,— він забув би про неї назавжди, вона б не приходила до нього самотніми ночами, не ятрила душі. Платон намагався не думати про Степку, але досить було йому виїхати з села на поле, як цей вітряк нагадував про неї.

«Треба його знести, щоб і сліду не стало. Скажу завтра хлопцям, хай розберуть»,— вирішив Платон.

Вранці біля стельмашні побачив заклопотаного Никодима Диньку, Михея Кожухаря і Полікарпа Чугая. Вони вантажили на воза дошки.

— Куди це ви, Никодиме Сидоровичу? — запитав.

— Крила поїдемо робити,— пояснив Динька.

— Які крила, для себе?

— Ми вже, Платоне, відлітали,— серйозно сказав Кожухар.— У вітряка крила обламало, Васько твій учора прибіг, сказав, то ми оце зібралися.

— Не можна, щоб вітряк без крил стояв,— додав Чугай,— він же наш.

— Не можна без крил,— роздумував Кожухар,— бо це все одно, коли б у мене забрали пісню... І ще казав твій Васько, що біля нього в старих окопах знайшли медальйони солдатські... Хай з крильми стоїть над тими хлопцями вітряк... Для історії жизні хай стоїть.

— Хай стоїть,— сказав Платон.

Вітряк відремонтували, вкрили новою бляхою, пофарбували. Коли закінчили роботу, Динька запросив Платона і Макара Підігрітого подивитись. Підігрітий і Платон хвалили майстрів.

— Ні, ви погляньте на крила,— наполягав Динька.— Ніколи ще крил не робив, а тут...