Уран - Микола Якович Зарудний

— Хоч би за обідом не говорили про ці плани,— перебила брата Галина.

— А тато дасть догану Платонові,— запевнив Андрійко.

Усі засміялися.

— Сьогодні мені дзвонив Шаблій,— після паузи сказав Мостовий.— Рада Міністрів розглянула результати експедиції Фурмана і ухвалила рішення розпочати будівництво уранового рудника в Сосонці. Вітаю, Платоне, двадцяте століття стоїть на ваших порогах у всій своїй величі.

Гайворон відсунув чарку і якусь мить мовчав. В уяві одразу постали Видубецькі гори, розриті ковшами екскаваторів, бульдозерами...

— А ми почали там сіяти,— наче сам собі сказав Платон.— Припинити?

— Ні. Ми не знаємо, коли почнеться будівництво. Сійте, а там побачимо,— непевно відповів Мостовий.

— Добре, якщо треба... Нам тих горбів не шкода, землі у нас вистачить. Що ж, давай вип'ємо... За майбутнє! — Платон підняв чарку.

Галина вмовляла Платона залишитися ночувати, але він відмовився. Попрощався і звично сів за кермо.

— До зустрічі, про машини не забудь, Олександре! — нагадав Мостовому.

Двадцяте століття стоїть на порозі, згадав слова Сашка, довго воно йшло до Сосонки. Уран. Коротке, динамічне, різке слово містило в собі страшну силу, наповнювало душу Платона якимсь дивним передчуттям.

Довгі зимові ночі. Михей Кожухар певен, що вони створені для того, аби людина могла подумати про життя. Весною чи влітку стільки роботи навалюється на трудящого чоловіка, що йому ніколи замислитись над чимось великим і значним. Прийдеш з поля або з городів, сорочка трьома потами пройнята, від утоми все тіло немов оловом налите, впадеш на подушку і сну ніякого не побачиш, а Ганна вже будить:

— Вставай, вставай, мій старенький, пора. Сніданок на столі.

А на роботі? Це лише той, хто нічого не розуміє, може сказати, що у бригадира легке життя, мовляв, організовуй та командуй. Організувати Кожухар ще може, а ось командувати — зась. Як ти будеш тими жінками та дівчатами командувати, коли вони не тільки окрику не зносять, а навіть сердитого ока. Після того, як Гайворон звільнив з посади завідувача ферми за те, що крикнув там на якусь доярку, таку силу за собою почули жінки, що тепер усі бригадири до них звертаються на «ви». Власне, Кожухар і не проти, що Платон такі порядки завів, але воно трохи незвично.

Раніше було й скажеш: «А чого це, Соломіє, досі цибулі у вінки не пов'язала, переробилася?! На бісового батька нам така робота». А зараз ти підходь до неї з іншого боку: «Чи не змогли б ви, шановна Соломіє Трохимівно, до вечора цибулю у віночки пов'язати?» Каже: «Будь ласка». Не було б обидно, якби цій Соломії Трохимівні хоч годів сорок відлічилося, а їй всього двадцять. Але порядок є порядок, і Кожухар дотримується його.

Зате вже взимку Михеєві, як той казав, курорт. До парників заглянеш, насіння на схожість перевіриш, добрива вивезеш і — вільний ти чоловік. Кожухар забирає з бібліотеки підшивки ілюстрованих журналів і читає... Ну і, звичайно, газети. Начитається, а потім іде до Леонтія Гнатовича Горобця — дуже авторитетного «міжнародника» — і там до подробиць розбирають кожну подію.

А ночами думає Михей Кожухар про життя. І про своє, і про людське. Нині уже можна жити. Перевів колгосп Гайворон на грошову оплату, і це вже дало себе знати, щомісяця одержуєш гроші, як, скажімо, на заводі. Тепер уже нікого не доводиться заганяти на роботу або припрошувати. Щоденні наряди бригадирські Платон відмінив. Раз на тиждень складуть план і — виконуй, бо ти господар у своїй бригаді. Це Кожухареві до душі. Ніби й не помітили люди, як Сосонка, відколи Гайворон став головою, вирвалася вперед по всіх показниках. Урожаї — найкращі в районі. Чоловік зо тридцять райком партії до урядових нагород представив. Є в тому списку й Михей, але що там наперед загадувати.

«Дуже чутливі люди наші до кожної переміни,— думав Михей.— Як ото ще колись податки брали за садки — повирубували потихеньку, відмінили — знову закучерявилися на обійстях садочки. Заборонили тримати по дві чи три свині,— будь ласка, зі свічкою поросяти не знайдеш... Слава богу,— за традицією згадує всевишнього Михей,— зараз уже припинили оцю колгоспну шарпанину. То воно зразу і далося взнаки. Солдатом, к приміру, командувати треба і необхідно, бо то служба, а селянином з його землею як ти будеш командувати згори, коли до кожного поля треба свій підхід мати?

Ні, тепер уже можна жити. Меблів у крамниці не докупишся, матерію дорогу вмить розбирають, бо при грошах люди. Никодим Динька зі своїми майстрами нарозхват. Хати зводять величезні, а це вже прийшла мода на двоповерхові. Колись найкраща хата Макара Підігрітого тепер їм і в підметки не годиться».

— Михею, ти що, не спиш? — питає дружина.

— Та не сплю, Ганю. Про жизнь думаю.

— Про що ж саме? Про свою бригаду?

— Про все, Ганю. І про бригаду, і про Гайворона, і про Америку...

— На дідька вона тобі здалася проти ночі, ця Америка?

— Бо я — людина, Ганю. Мусить мені до всього діло бути, що на землі робиться.

— Мабуть, стільки див усяких на білому світі щодня коїться, що й не передумаєш,— присувається Ганна ближче до чоловіка.

— Життя...

— І наше з тобою спливає, здається, й не пожили, як інші,— зітхає Ганна.

— Чого ж, Ганнусю? — притискає до себе худенькі плечі дружини.— Як люди, так і ми. А те, що добра не нажили, як дехто... Зате я в кожній хаті — свій, і нашу не минають люди. Головне, Ганю, чисто прожити. Відчувати, що ти — потрібний чоловік усім.

— Як усім?

— Ну, к приміру, колгоспові, державі...

— Ого, ти про що!?

— Аякже. Про себе я не кажу, а ось держава наша і партія були б бідніші без Ничипора Снопа. Фронти усі пройшов, постріляний та порубаний вернувся