Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Знаючи її з цього боку, я поспішив наступного дня в Париж. Смерть її брата й необхідність запастися білизною й одягом для неї та для себе були таким очевидним до того приводом, що я міг і не вигадувати приводів. Я вийшов із заїжджого двору з наміром, як сказав я Манон і хазяїну, взяти найману карету; але це були порожні хвастощі. Нужда змусила мене йти пішки, і я швидко попрямував у напрямку до Кур-ля-Рен,[119] де мав намір перепочити. Я мав хоч на хвилину залишитися на самоті, аби спокійно обдумати, як же діяти мені в Парижі.
Я сів на траву. Я поринув у роздуми, які мало-помалу звелися до трьох головних питань. Мені потрібна була негайна допомога для незліченної кількості невідкладних потреб. Мені необхідно було знайти шляхи, що обіцяють принаймні надії на майбутнє і, що було не менш важливо, необхідно було зібрати відомості й ужити заходів обережності заради нашої з Манон безпеки. Вичерпавши всі плани та комбінації по цих трьох пунктах, я визнав за благо нехтувати дві останні. Ми були б досить надійно затаєні в якій-небудь кімнаті, знятій у Шайо, а відносно майбутніх наших потреб, вважав я, ще знайдеться час подумати, коли теперішні будуть задоволені.
Отже, питання полягало в тому, як зараз поповнити мій гаманець. Пан де Т*** великодушно пропонував мені свій, проте я відчував нездоланну відразу від однієї тільки думки самому нагадати йому про це. Хто зважиться піти розповісти про свою убогість чужій людині та просити її поділитися з тобою своїм статком? Тільки підла душа здатна на це своєю ницістю, що не відчуває ганебності такого вчинку, або ж покірливий християнин із надлишку великодушності, який підносить її над почуттям сорому. Я не був ні негідником, ні добрим християнином: я б пожертвував півжиття, аби уникнути такого приниження. «Тіберж, – сказав я собі, – добрий мій Тіберж, чи відмовить він мені в чому-небудь, коли в нього є хоч щонайменша можливість? Ні, він буде зворушений моєю убогістю, але він доконає мене своїми моралями; доведеться зазнати його картань, умовлянь, погроз; він продасть мені так дорого свою допомогу, що я скоріше пожертвую своєю кров’ю, ніж піддамся сумному випробуванню, яке збентежить мені душу новими докорами сумління. Добре! – продовжував я міркувати, – треба, отже, відмовитися від усякої надії, якщо мені не залишається ніякої іншої дороги і якщо обидві вони такі мені бридкі, що я більш охоче пролив би половину своєї крові, ніж ступив би на одну з них, тобто вважав за краще б пролити всю свою кров, аніж піти по обох шляхах. Так, усю мою кров, – додав я після хвилинного роздуму. – Звичайно, я віддав би її більш охоче, ніж погодився б удатися до принизливих благань. Але хіба йдеться про мою кров? Йдеться про життя й існування Манон, про її любов, про її вірність. Що покладу я на іншу шальку терезів? Донині ніщо інше не мало для мене ціни. Вона замінює мені славу, щастя, багатство. Є, поза сумнівом, багато речей, заради яких я пожертвував би життям, аби отримати їх або щоб уникнути; але шанувати яку-небудь річ над своє життя – не означає шанувати її так само, як Манон». Я не довго вагався після цього міркування й відновив шлях, вирішивши спочатку йти до Тібержа, а від нього до пана де Т***.
Увійшовши до Парижа, я узяв візника, хоча і не мав можливості розплатитися з ним; я розраховував на допомогу, про яку йшов просити. Я звелів везти себе до Люксембурзького саду, звідки послав сказати Тібержу, що чекаю його. Він з’явився швидше, ніж я міг чекати. Без зайвої балаканини я повідав йому про свою крайню нужду. Він запитав, чи вистачить мені тих ста пістолів, що я йому повернув, і, без єдиного заперечення відразу ж вирушив роздобути їх для мене з тією відкритою і сердечною готовністю, яка властива тільки любові й істинній дружбі. Хоча я нітрохи не сумнівався в успіху мого прохання, я не очікував, що це обійдеться так дешево, тобто без усякого з його боку вичитування за мою нерозкаяність. Проте я помилявся, думаючи, що позбувся його докорів, бо після того, як він відлічив мені гроші, й я вже збирався попрощатися з ним, він попросив мене пройтися з ним по алеї. Я нічого не сказав йому про Манон; він не знав, що вона на волі, тому його повчання торкнулися тільки безрозсудної моєї втечі з Сен-Лазара і побоювання, як би замість того, щоб скористатись уроками розсудливості, викладеними мені там, я не ступив знову на шлях розпусти. Він повідомив мене, як, вирушивши відвідати мене у в’язниці наступного дня після моєї втечі, він уражений був як громом, дізнавшись, яким чином я вийшов звідти; як він розмовляв про це з настоятелем; як добрий отець усе ще не міг оклигати від жаху; як усе ж таки він приховав великодушно від начальника поліції обставини мого зникнення і постарався, щоб смерть охоронця не стала відомою в місті; отже, за його словами, все складалося для мене благополучно; але, якщо в мені залишилася хоч щонайменша крихта розсудливості, я маю скористатися дарунком неба, адже справа повернула на добре; я маю передусім написати батькові й відновити добрі з ним стосунки; і, коли я послухаюсь хоч раз його порад, він вважає, що мені слід покинути Париж і повернутися в свою сім’ю.
Я вислухав його промову до кінця. Багато що в ній заспокоїло мене. По-перше, я був утішений, що можу нічого не побоюватися з боку Сен-Лазара. Паризькі вулиці ставали для мене вільною країною. По-друге, я радів, що Тіберж нічого не знає про звільнення Манон і про її повернення до мене. Я
