Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Та патронів, їх чорті-скільки є! — ще ображеніше і ще сумніше відгукнувся невидимий. — Та машинка сама з якимсь секретом. Кулеметників у нас, бач, нема. Ну, з «максимкою», звісно, справимося. А от до цього ніхто й не втямить, як його приступитися. Японська якась машинка!.. Думка є покинути його тут…

Піркес скочив із приступки на землю і рушив до невидимого на голос, навмання. Серце його заколотилося схвильовано й тривожно.

— Не треба кидати. Де ви? — він впіймав когось за рукав. — Де кулемет? Я японський знаю. Покажіть сюди. Присвітіть, будь ласка, товаришу Шумейко!

Шумейко вихопив нового клоччя, вмочив у гас і запалив просто з жару топки. Факел спалахнув ясно і тріпотливо.

Так. Це був він. Новенький станковий «япончик» зразка тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року. З нього ще ніхто ніколи не стріляв. Точно з такого кулемета ми вправлялися в стрілянині на стрільбищі. Шая навіть розбирав його і чистив.

— Він! — сказав Шая і аж задихнувся від хвилювання. — Я їду з вами. А де патрони?

— Чи ба, хлопче! — гукнув хтось із темноти, — Значить, разом?

— Якове, це ви?

— Атож… Керенському будемо сипати!

— Швидше, швидше! Гаятися часу нема.

Шумейко побіг запалити ліхтарі. Без ліхтарів у далеку путь рушати було небезпечно. Козубенківці тим часом вже позлазили. Хлопці Ласка обліпили паровоз, як виноградні ягоди в гроні. Вони обсіли тендер, тіснилися в машиністській будці, розмістилися на містку довкола паровоза. Багнети настовбурчилися їжаком. Шая примостив кулемета під грудьми паровоза — люфою просто туди, вперед, у невідомість, у небезпеку. Ліхтарі засвітились, і за схрещеними лезами променів і Шая, і кулемет сховалися невидимі. За Шаїною спиною, ховаючись від стрічного вітру, притулилася тоненька фігурка, єдина тут поміж червоногвардійців жіноча постать. Це була дівчина з великою сумкою на ремені через плече і маленьким червоним хрестиком на білій пов'язці через лівий рукав. Милосердна сестра-доброволець, прислана завбачливим лікарем, більшовиком Іщенко.

— Давай!

Шумейко дав хід, паровоз скреготнув, рушив, зразу набрав ходу і за хвилину майнув за ріг військової рампи. Ще за хвилину він проминув міст біля одинадцятого полку…

— Піркес! — Шая здригнувся. — Піркес, це ви?..

Вітер бив просто в груди, свистів у вухах, деренчав спинками ліхтарів, вищав між шлангів у пожежному ящику. Людський голос почути було неможливо. Тим паче — жіночий. Але ж цей голос був надто близько — тут, поруч, за спиною — і вуста дівчини припали Шаї майже до щоки.

— Крос?!

— Ах, Піркес! Я така рада… що й ви тут! — прокричала дівчина, притулившись до Шаїної щоки, бо інакше не було чути. — А то самій мені… було навіть… якось моторошно… відразу…

Шая радісно зареготав, зареготав на повний голос, але то був немовби шепіт: паровоз гуркотів, гримів і, хитаючись, як на хвилях, линув шістдесят кілометрів за годину.

— Що? — не дочула й перепитала Катря.

— Нічого! — вітер зривав слова з самих вуст і кидав їх невідомо куди, десь, мабуть, у поле, за десятки кілометрів. — Нічого! Я… просто… засміявся… — відповів Шая так само, як говорила вона, майже притулившись устами до щоки.

— Але Шая стриматися не зміг і притулив губи до щоки вже й зовсім тісно…

Короткими стрибками паровоз переплигнув кілька розвилок, і блискавичним фейерверком мигнула мимо станційка Браїлів[293]. Довкола знову була тільки чорна і глупа ніч. Паровоз майже безперестанку подавав сигнали, і свисток ревів. Але тут спереду, під грудьми паровоза, гудіння майже не було чути — вітер зривав гуд із свистка і жбурляв геть назад далекою туманною луною. Шая ледве тримався, вкліщившися ногами в поручні й руками в ребра вузенької площадки. Втім, він на мить звільнив-таки руку, знайшов Катрину і потис.

— Ви пробачте, — прокричав він, — Крос… що я тоді… восени… так і не приніс вам… обіцяних книжок…

Катря відповіла на потиск і притулилася до його щоки.

— Нічого! — почув він. — Я дістала сама… У Колі Макара… А ви читали… щойно на вокзалі… розкидано відозви… київських… більшовиків?..

— Га?

— Готується… повстання… «Арсеналу»!..[294]

Вихор раптом спав, і стало чути, як стугоніли колеса на стиках рейок, паровоз враз зменшив швидкість. Від раптової зміни ритму Шая мало не скотився на полотно. Катрині руки вчасно підхопили його за поли шинелі…

Кампанію роззброєння було виконано так.

Коли сірі обриси казармених будівель забовваніли з ночі, туманно мерехтячи запітнілими вікнами, Зілов з Потапчуком пішли вперед. Козубенко з іншими хлопцями йшли позаду, кроків сорок оддаля, невидимі в темряві осінньої ночі. Дощ знову почав накрапати.

На ґанку роти стояв вартовий.

— Хто йде? — полохливо скрикнув він і зразу оступився назад. То був Пантелеймон Вахлаков. Він змок, змерз і взагалі не був пристосований до військового й самостійного життя. Вигляд у нього був жалюгідний і мало войовничий. Він страшно зрадів,