Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

зроблений невеличкий поміст, запнутий короткою завісою, наспіх змайстрованою з штофних портьєр із царських покоїв. То член виконкому, уповноважений в справах освіти, культури і пропаганди Аркадій Петрович наближав мистецтво до мас і низів. Щовечора для солдатів і взагалі для всього вільного народу тут відбувалися короткі «летучі» концерти. Але сьогодні актори Аркадія Петровича раптом самі обернулися на солдатів. Вони взяли гвинтівки і стали на сторожі. Аркадій Петрович теж стояв на сторожі своїх обов'язків. Піль був посадовлений до акомпанементу, Аля і Валя Вахлакови вистроїлися в ряд з Аркадієм Петровичем на авансцені.

Аркадій Петрович простягав руки вперед до зали, очі його спинялися, брови трагічно збігали вгору під саму лисину:

Друг мой! —

стогнав Аркадій Петрович.

Брат мой! Усталый, страждающий брат! — Кто бы ты н и был… — [297]

схлипували Аля і Валя.

Не падай душой!

Усі втрьох вони щодуху скрикували. Лисина Аркадія Петровича бралася від того рясним потом.

Пусть неправда и зло полновластно царят Над омытой слезами землей! —

Валя мерзлякувато кулилася і з мукою давала на це свою згоду.

Пусть разбит и поруган святой идеал, Пусть струится невинная кровь!

Що могла Аля проти цього вдіяти? Вона тільки щулилася й добиралася басовитих нот.

Верь! —

дискантом вібрував Аркадій Петрович. Він благав. Він готовий був стати навколішки, прослатися під ноги. Аби повірили:

Настанет пора! И погибнет Ваал! —

Він робив описовий жест на захід, в бік фронту:

И вернется на землю любовь…

Піль натискав педалі і брав патетичний мажорний акорд…

Від цього було так соромно, що Сербин поспішив вийти геть.

В тунелях, у багажній залі, в залі третього класу — скрізь відбувалися невеличкі й короткі мітинги. То промовляв солдат, то робітник, але найбільше промовців було з телеграфістів, панків з червоними хрестами на рукавах чи в кашкетах з кокардами міністерства народної освіти. Вони закликали до спокою й революційного порядку. В кутку біля білетних кас третього класу в натовпі солдатів з білими бинтами по околичках кашкетів та жовто-блакитними петличками на ковнірах — то були частини Центральної ради — Сербин раптом побачив сіру гімназичну шинель. З її кишень густо стирчали газети, брошури й книжки. Макар!

Макар промовляв.

— Товариші! — промовляв він. — Буржуазія навмисне роздмухує національний шовінізм. Вона хоче розколоти лави трудящих. Тільки пролетарський інтернаціоналізм може вивести людство з тупика світових суперечностей, міждержавних незлагод і імперіалістичних воєн! Українські соціал-демократи і українські соціал-революціонери такі ж неправі, як і російські есдеки, російські есери чи єврейські бундівці. Тільки більшовики, вимагаючи передати всю владу робітничим Радам…

Його мову, здається, мітинг розумів не дуже. Але з Макара попервах було досить і того, що він сам себе розумів нарешті зовсім добре. Він навіть ні разу не сказав свого «взагалі».

Сербин відчув, як йому стає холодно, як замерзають і терпнуть ноги. Революція! Єдиний порив народного протесту! Свобода, рівність і братерство! І раптом більшовики, меншовики, есдеки українські, есери українські, есери російські. Ще й єврейські бундівці!

— Господи! Я нічогісінько не розумію! — він вхопився за голову і мало не з плачем кинувся геть.

Але рев натовпу в цю секунду спинив його.

— Геть! — заревів натовп з двоколірними петличками. — Геть більшовиків!

Макар якось немовби підплигнув і зразу зник — потонув у юрбі. Його смикнули за ноги й стягли з лави геть. Потім кілька кулаків і козацьких нагаїв